У п’ятницю, 27 березня 2026 року, зустріч міністрів закордонних справ G7 у французькому Во-де-Серне вийшла далеко за межі чергового кризового брифінгу. Вона стала майданчиком, де США намагаються змусити союзників відповісти на іранський виклик не словами, а ресурсами.
Марко Рубіо прибув до Франції з чітким завданням: переконати партнерів допомогти відновити судноплавство через Ормузьку протоку. За даними AP, саме війна навколо Ірану, припинення бойових дій, ядерна програма Ірану, балістичні ракети й морські торговельні маршрути стали ядром порядку денного.
Причина такої концентрації зрозуміла. Управління енергетичної інформації США оцінює Ормузьку протоку як найважливіший нафтовий коридор світу: через неї проходить понад чверть глобальної морської торгівлі нафтою і близько п’ятої частини світової торгівлі СПГ. Це не регіональна деталь, а артерія глобальної економіки.
За попереднім аналізом редакції Дейком, суперечка на G7 точиться не лише довкола Ірану. Насправді йдеться про новий розподіл обов’язків у сфері енергетичної безпеки: хто має гарантувати відкриті морські маршрути, хто нестиме політичні ризики, а хто — рахунок за кризу на нафтовому ринку.
Рубіо фактично озвучив американську логіку без дипломатичних прикрас: США менше залежать від поставок через Ормуз, натомість решта світу, передусім Азія, має значно більшу зацікавленість у відкритті протоки. Це класичний аргумент Вашингтона про burden-sharing, але в умовах війни він звучить як ультиматум союзникам США.
Саме тут починається політичне тертя. Частина європейських та азійських партнерів уже відмовляла адміністрації Дональда Трампа у відправленні військових кораблів до району Ормузу, а AP фіксує, що багато столиць вважають себе поставленими перед фактом після американсько-ізраїльської ескалації без належних консультацій.
Європейська позиція нині подвійна. З одного боку, у Брюсселі прямо говорять: це не «європейська війна». З іншого — ЄС визнає, що європейські інтереси зачеплені напряму, бо енергетичний шок, ризики для логістики й інфляційний імпорт б’ють по самому європейському економічному ядру.
Франція, Британія та інші європейські партнери паралельно наполягають, що розв’язання має бути дипломатичним, а не лише військовим. У спільних заявах вони одночасно засуджують де-факто закриття Ормузької протоки Іраном і вимагають від Тегерана припинити ядерну та ракетну ескалацію.
Економічний ефект уже відчутний. AP повідомляє, що на тлі нових сигналів із Близького Сходу Brent піднімався приблизно до 104 доларів за барель, а інші ринкові зведення фіксували ще вищі стрибки. Ціни на нафту в цій історії стали не індикатором, а самостійним фактором політичного тиску.
Найвразливіший сегмент — Азія, яка купує значну частину палива, виробленого в Перській затоці. Саме тому тема Ормузу для Японії, Південної Кореї чи інших імпортерів — не абстрактна безпека судноплавства, а питання промислової стабільності, внутрішніх цін і збереження темпів зростання.
Для України ця дискусія теж не периферійна. Кая Каллас перед зустріччю прямо попередила: подорожчання нафти дає Росії більше можливостей знову фінансувати війну. Іншими словами, Ормузька протока сьогодні пов’язує Іран, ринок нафти, санкції проти Росії та фронт в Україні в одну ланку.
Тривога ЄС посилюється тим, що Вашингтон уже пішов на тимчасові послаблення щодо російського нафтового експорту. OFAC 5 і 12 березня видало генеральні ліцензії на доставку та продаж російської нафти, завантаженої на судна на визначені дати, а європейські посадовці назвали такий підхід небезпечним прецедентом.
Тут на авансцену повертається російський тіньовий флот. Рада ЄС прямо вказує, що ця мережа старих танкерів допомагає Москві обходити обмеження й зберігати доходи для воєнної економіки. За даними ЄС, під портові та інші обмеження вже підпадають майже 600 неєвропейських суден, пов’язаних із цим механізмом.
Отже, на порядку денному G7 немає окремо «іранського» та окремо «українського» треків. Є одна енергетично-безпекова матриця, у якій кожен долар на барелі може одночасно посилювати Тегеран, ускладнювати інфляцію для Європи й збільшувати фінансову подушку Кремля. Це і є головна інтрига зустрічі.
Додатковий штрих — готовність частини держав брати участь не у війні, а в післякризовому відновленні безпеки навігації. AP повідомляє, що 35 країн уже долучилися до обговорення механізмів відкриття протоки. Це свідчить: дипломатичне небажання підтримати кампанію проти Ірану не тотожне готовності миритися з блокадою.
Саме тому Рубіо намагається зсунути дискусію з площини «чия це війна» в площину «чия це економіка». Якщо протока критична для світового експорту нафти, то союзники США, на його думку, мають не лише висловлювати занепокоєння, а й вкладатися в її розблокування політично, військово чи логістично.
Але американський аргумент має слабке місце. Коли Рубіо порівнює небажання Європи входити в іранський конфлікт із масштабом американської допомоги Україні, він не посилює солідарність, а оголює стару образу про асиметрію очікувань. Для частини європейських столиць це звучить радше як докір, ніж як союзницька пропозиція.
Для Парижа, Берліна, Лондона й Брюсселя проблема ще ширша: будь-яке зміщення уваги на Близький Схід загрожує розмити пріоритет України. Саме тому європейці наполягають на збереженні російського питання в центрі G7 і на подальшому тиску на канали, через які Кремль монетизує нафтовий експорт попри санкції.
У найближчій перспективі можливі два паралельні сценарії. Перший — часткова коаліція з безпеки судноплавства без формального входження більшості держав у війну. Другий — затяжне напруження в Ормузі, за якого ціни на нафту й далі працюватимуть як геополітична зброя для Ірану та непрямий бонус для Росії.
Тому зустріч G7 у Франції — це вже не просто нарада про кризу на Близькому Сході. Це тест на те, чи здатний Захід одночасно стримувати Іран, не посилювати Росію, берегти Україну в центрі порядку денного й не допустити, щоб Ормузька протока стала точкою стратегічного розпаду союзницької координації.
