Салем живе так довго не тому, що людство любить страшні історії. Він живе тому, що показав механізм, який майже не старіє. Полювання на відьом починається не в день страти і не в мить першого доносу. Воно починається тоді, коли суспільство погоджується, що певну групу людей можна розуміти гірше, слухати менше і захищати слабше.
Саме тому Салем — не музейна пригода пуританської Америки, а форма політичної пам’яті. Він повертається щоразу, коли страх починає видавати себе за доказ, коли втома робить грубість прийнятною, а велика мета поступово звільняє суспільство від обов’язку бачити в людині людину. У сучасному світі це полум’я майже ніколи не буває буквальним. Воно холодніше. Воно адміністративне. Воно горить у мові категорій.
Україна на початку великої війни здавалася протилежністю Салема. У лютому 2022 року загроза була настільки очевидною, що для багатьох чоловіків особистий вибір майже збігся зі спільним обов’язком. Охочих долучитися було більше, ніж армія могла відразу прийняти, і біля пунктів комплектування стояли черги. У ті перші місяці країна жила рідкісною моральною ясністю: небезпека була спільною, а жертва — осмисленою.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця початкова ясність і робить нинішню тривогу такою гострою. Бо руйнується не абстрактна лояльність, а пам’ять про момент, коли суспільство справді відчувало себе єдиним тілом. Найболючіше переживається не сам обов’язок, а перехід від відчуття спільного тягаря до відчуття вибірково накладеного боргу.
У перший рік великої війни солідарність трималася не лише на патріотизмі. Вона трималася на глибшому внутрішньому відчутті: якщо країна вимагає багато, то вона вимагає це чесно; якщо хтось іде на ризик, то цей ризик не має прихованих пільг для одних і прихованої розплати для інших. Людина може винести майже будь-яку тяжкість, якщо не відчуває приниження несправедливістю.
Ілюстрація — для газети Дейком
Але історія майже ніколи не зупиняється в точці піднесення. Після першого ривка приходить виснаження. Після виснаження — рахунок. Після рахунку — сумнів. Уже наприкінці 2023 року аналітики фіксували, що набір почав ускладнюватися, а для багатьох служба дедалі менше сприймалася як тимчасовий надзвичайний обов’язок і дедалі більше — як дорога без зрозумілого виходу. Однією з головних причин називали затяжний характер війни та відсутність ясного механізму демобілізації.
Саме в цей момент і починається тонкий моральний зсув. Загроза не зникає. Потреба в людях не зникає. Але суспільне почуття вже змінюється. Люди перестають питати лише про те, чи є небезпека, і починають питати, як саме вона розподіляється. Це запитання завжди важче за гасла, бо стосується не зовнішньої війни, а внутрішньої справедливості.
Від цього моменту проблема перестає бути суто військовою чи організаційною. Вона стає антропологічною. Що відбувається з людиною, коли вона більше не впевнена, що тягар справді спільний? Що відбувається з чоловіком у публічному просторі, коли він дедалі менше почувається громадянином серед громадян і дедалі більше — носієм наперед накладеного зобов’язання?
На це питання не можна відповісти тільки мовою права або тільки мовою моралі. Бо найбільша руйнація відбувається між ними. У серпні 2023 року держава сама визнала глибину корупційного розламу в системі комплектування: після перевірок було оголошено про 112 кримінальних проваджень, 33 підозри та звільнення всіх керівників регіонального рівня; серед зловживань називали хабарі, незаконне переправлення за кордон та порушення в роботі медичних комісій. Це було не лише питанням злочину. Це було питанням моральної симетрії жертви.
Корупція в таких обставинах руйнує значно більше, ніж окремі процедури. Вона руйнує відчуття чесного розподілу болю. Вона повідомляє суспільству, що для одних існують обхідні маршрути — через гроші, зв’язки, статус, правильне оточення, — тоді як для інших лишається лише пряма зустріч з ризиком. І саме тут народжується найнебезпечніша думка, яку люди часто бояться вимовити вголос: не страх як такий відвертає людину, а страх бути використаною не по правді.
Цю думку легко спотворити й оголосити слабкістю. Але насправді вона глибша. Людина не хоче гинути “за когось” не тільки в егоїстичному, а насамперед у моральному сенсі. Вона не хоче, щоб її особиста межа болю стала компенсацією за чужі виходи, чужу недоторканність або чужу здатність відсидітися за рахунок менш захищених.
Коли суспільство доходить до цієї межі, у ньому починає змінюватися сама оптика. Зникає погляд на людину як на особу зі своєю біографією, працею, родиною, внутрішнім страхом і правом на гідність. Натомість з’являється інший погляд: на категорію, на ресурс, на одиницю дефіциту, на когось, кого потрібно знайти, прискорити, дотиснути, не надто вслухаючись у його внутрішню правду.
Саме так у XXI столітті й починається сучасне полювання на відьом. Не з містики. Не з фанатичного натовпу. А з адміністративної звички бачити не обличчя, а функцію. Не людину, а відповідь на проблему. Не громадянина, а категорію попередньої підозри.
Найнебезпечніше, що такий зсув майже завжди маскується під необхідність. Суспільство каже собі, що це тимчасова жорсткість, вимушене огрубіння, грубі, але історично неминучі засоби. Проте людська психіка чує правду швидше за публічну формулу. Вона дуже тонко відчуває момент, коли порядок перестає захищати і починає шукати.
І тоді змінюється сам міський простір. Вулиця, перехід, зупинка, вокзал, торгівельний центр, подвір’я — все починає мати другий, прихований зміст. Людина рахує вже не лише години та справи, а маршрути, місця, паузи, можливі перетини поглядів. Видимість починає сприйматися як ризик. Присутність — як щось, що може обернутися проти тебе. Це і є психологічне ядро полювання на відьом: не доведена провина, а примус до самовиправдання ще до розмови.
Ілюстрація — для газети Дейком
Коли цей стан стає масовим, він уже не є лише приватним страхом. Він стає формою суспільної організації. У березні 2025 року Омбудсман України заявив, що за результатами численних звернень громадян порушення прав людини під час мобілізаційних заходів набули системного та масового характеру; йшлося не про поодинокі збої, а про небезпечну тенденцію зловживань, незаконних затримань і насильства. Це означало, що проблема вийшла за межі окремих ексцесів і торкнулася самого режиму повсякденного контакту між державою та людиною.
Але суспільства ламаються не лише від грубості інституцій. Вони ламаються ще й від втрати взаємної довіри. І тут Україна вже живе в дуже промовистій внутрішній суперечності. Соціологія 2025 року показує високий рівень громадянської ідентичності: 84% пишаються своїм громадянством, 87% відчувають емоційну прив’язаність до України, 75% вважають, що українці мають багато спільного. І водночас лише 21% довіряють більшості людей. Це майже ідеальна формула втомленого суспільства: висока належність без високої взаємної певності.
Саме така конструкція особливо вразлива до тіні Салема. Бо полювання на відьом не потребує повного розпаду спільноти. Навпаки, воно часто починається там, де спільнота ще зберігає великі слова, символи, прапори і правильні ритуали, але вже втрачає повсякденну довіру до конкретної людини. Тоді на поверхні ще залишається єдність, а в глибині вже працює підозра.
У такому стані втомлене суспільство починає шукати не правду, а скорочення. Замість болючого запитання “чому спільний тягар перестав відчуватися як спільний?” з’являється простіше й жорсткіше: “кого ще не дістали?” Саме тут безсилля перетворюється на моральне огрубіння. І саме тут людина, яка ще вчора була співгромадянином, стає знаком. Не обличчям, а категорією. Не історією, а відповіддю на чужий дефіцит.
Салем колись став великим символом не тому, що там було багато релігійного мороку. А тому, що він показав, як швидко спільнота звикає до заміни доказу уявою, а права — необхідністю. Сучасне суспільство повторює цей механізм не буквально, а психологічно. Воно не говорить про відьом. Воно говорить мовою процедур, реєстрів, пошуку, контролю й доцільності. Але суть небезпеки лишається та сама: певна група людей перестає сприйматися в повноті своєї людської гідності.
Ілюстрація — для газети Дейком
Відтак справжнє питання для України сьогодні — не тільки в тому, як довго триватиме війна і якою буде ціна оборони. Питання в іншому: чи здатне суспільство втримати думку, що справедливість — не повоєнна розкіш, а умова виживання вже тепер. Бо країну захищає не лише зброя. Її також захищає межа, за якою людина перестає бути засобом.
Якщо ця межа втримується, суспільство може пройти через дуже важкий досвід, не перетворивши його на моральну катастрофу. Якщо ж вона стирається, виникає те, що найважче вилікувати потім: тихий внутрішній розрив між державою та громадянином, між великою метою та методом, між патріотичною мовою і приниженим тілом у щоденному просторі.
У цьому сенсі майбутнє України вирішується не лише на лінії фронту й не лише в кабінетах. Воно вирішується в тому, чи зможе держава вимагати багато, не відучуючи людину від почуття гідності; чи зможе суспільство витримати тяжкий обов’язок, не погодившись на принизливу нерівність; чи зможе спільнота втомитися, але не оглухнути.
Бо тінь Салема завжди приходить однаково. Спочатку суспільство перестає однаково бачити людей. Потім перестає однаково їх слухати. Потім починає однаково вимагати від усіх великої лояльності, але не однаково захищати їхню гідність. А далі полювання вже майже не потребує крику. Воно працює тихо — як звичка.
Україна ще не в Салемі. Але велика трагедія будь-якого виснаженого суспільства в тому, що воно може прийти туди непомітно для себе — не через зраду великої мети, а через втому від справедливості. І саме тому найважливіше сьогодні питання звучить не так, чи витримає країна важкість часу. Питання звучить інакше: чи витримає вона власну силу, не перетворивши її на право бачити в людині лише функцію.
Ілюстрація — для газети Дейком
Саме на цій межі й вирішується все. Не тільки те, як Україна воює. А й те, якою вона вийде з війни: суспільством, що пройшло крізь темряву й зберегло міру людського, чи суспільством, яке дозволило страху, втомі та нерівності переплавити солідарність у сучасне полювання на відьом.
