Загибель російського генералаФаніла Сарварова внаслідок підриву автомобіля в Москві 22 грудня 2025 рокустала найгучнішим епізодом у серії точкових ліквідацій, що тривають від початку повномасштабної війни Росії проти України.
Слідство в РФ одразу заговорило про можливу причетність українських спецслужб, але офіційного коментаря Києва не було. Сам факт атаки в столиці підкреслює: війна все більше виходить за межі фронту і торкається еліт.
Сарваров був пов’язаний із Генштабом РФ і відповідав за оперативну підготовку армії. Удар по такій фігурі має не лише символічний ефект, а й практичний: він б’є по системі планування, навчання та керованості військ у війні.
Це не перший випадок, коли під прицілом опинилися високопоставлені офіцери. 25 квітня 2025 року під Москвою підірвали авто генерал-лейтенанта Ярослава Москалика, заступника керівника Головного оперативного управління Генштабу РФ.
У грудні 2024 року вибух забрав життя генерал-лейтенанта Ігоря Кириллова, керівника військ РХБЗ Росії, разом із помічником. Вибухівку, за повідомленнями, сховали в електросамокаті біля житлового будинку в Москві.
Під час вибуху загинули генерал Кириллов і його помічник. — Юрій Кочетков/EPA, через Shutterstock
У листопаді 2024 року в Севастополі, в анексованому Криму, під автомобілем спрацювала бомба, загинув військовослужбовець РФ. Українське джерело називало його Валерієм Транковським і пов’язувало з ударами по цивільних цілях.
Ще один показовий епізод — жовтень 2024 року: внаслідок підриву авто загинув Андрій Короткий, працівник Запорізької АЕС під російським контролем. Українська розвідка називала його колаборантом і фігурантом воєнних злочинів.
Ланцюг резонансних убивств охоплює не лише російських військових, а й фігур, яких Москва вважала “своїми” на інформаційному фронті. 2 квітня 2023 року в Петербурзі загинув воєнний блогер Владлен Татарський через вибух у кафе.
Символічною подією першого року війни стала загибель Дар’ї Дугіної 20 серпня 2022 року. Її вбили автомобільною бомбою в Московській області, і це стало сигналом: навіть наближені до пропагандистського ядра не є недоторканними.
Панахида Дарії Дугіної в Москві в серпні — Кудрявцев/Agence France-Presse — Getty Images
Є й випадки “зворотного” характеру, коли мішенню стають українці, які перебували в РФ і вважалися зрадниками. 6 грудня 2023 року неподалік Москви застрелили Іллю Киву, колишнього українського депутата, якого Київ називав перебіжчиком.
У липні 2023 року в Краснодарі застрелили Станіслава Ржицького, російського офіцера, що командував підводним човном Чорноморського флоту та фігурував у списках підозрюваних у воєнних злочинах. Вбивство стало ще одним маркером ескалації.
Зібрані епізоди показують різні рівні цілей: від генералів Генштабу РФ до “виконавців” на окупованих територіях і публічних прихильників війни. Спільне в них одне — ставка на точкові удари, а не на масові диверсії.
Для України це потенційно інструмент асиметричної війни: бити по ключових ланках управління та по фігурантах, пов’язаних із ударами по цивільних. Але важливо, що не всі випадки підтверджені публічним визнанням відповідальності.
Українська військова розвідка раніше заявляла про причетність до частини операцій, і це формує інформаційний ефект. Навіть без офіційних коментарів кожне вбивство в РФ працює як сигнал ризику для силовиків і пропагандистів.
Для Росії наслідки подвійні. Перше — репутаційний провал спецслужб, бо вибухи й підриви відбуваються у містах із максимальною щільністю камер та силових структур. Друге — внутрішня підозра, чистки й нарощення контролю.
Ризик для Кремля в тому, що атмосфера страху погіршує керованість. Коли генерали й чиновники відчувають небезпеку в тилу, зростає попит на охорону, змінюються маршрути, обмежується публічність, а рішення ухвалюються більш нервово.
У ширшій картині це “війна тіней”, де поряд із фронтом існує домен спецоперацій. Туди входять ліквідації, саботаж, точкові підриви, а також інформаційні кампанії, що мають довести вразливість противника на його території.
Важливо й те, що цілі часто пов’язані з окупованими регіонами та критичною інфраструктурою. Історія із Запорізькою АЕС демонструє: колаборація на об’єктах енергетики може ставати персональним ризиком і фактором залякування.
Мотиви таких атак на практиці зводяться до трьох: покарання за воєнні злочини, ослаблення командування та деморалізація “партії війни”. Водночас кожен епізод може мати й внутрішньоросійські версії, які Москва публічно не любить.
Окремий фактор — географія. Москва і Підмосков’я дають максимальний медійний ефект, Крим і окуповані зони — практичну доступність, а південь РФ показує, що “глибокий тил” у радіусі досяжності може бути менш захищеним, ніж декларують.
Політичний наслідок для переговорів про мир теж очевидний: подібні вбивства підвищують рівень жорсткості, бо сторони починають мислити категоріями помсти і “червоних ліній”. Це може ускладнювати компроміси навіть там, де вони теоретично можливі.
Водночас ці ліквідації не означають автоматичної зміни ходу війни. Вони радше створюють тиск на еліти та безпековий хаос, змушуючи РФ витрачати ресурси на охорону та контррозвідку, замість того щоб спрямовувати їх на фронт.
Для Європи й НАТО серія атак — ще один аргумент, що війна не локалізована. Вона породжує нестабільність, в якій росте ризик неконтрольованої ескалації, провокацій та “помилок” у відповідях. Це змушує готуватися до довгого протистояння.
Найжорсткіша реальність у тому, що така динаміка зазвичай самовідтворюється. Якщо ліквідації стають інструментом, зупинити їх важче, ніж запустити. Тому будь-які домовленості про безпеку в майбутньому впиратимуться в механізми контролю.
У підсумку список резонансних убивств у Росії з 2022 року — це індикатор зміни природи конфлікту. Він демонструє, що поряд із артилерією та ракетами працюють спецоперації, а тиск переноситься на персоналії та символи війни.
