Синодальна церква — це модель управління Католицькою Церквою, що ґрунтується на «спільному подорожуванні», коли єпископи, священники, монашество та миряни збираються разом для обговорення вчення, дисципліни та пастирської практики.
Після свого обрання новий Папа Лео XIV в усній промові з балкона собору Святого Петра заявив, що продовжить цю спадщину, започатковану папою Франциском, адже вважає, що тільки через синодальний діалог Церква зможе відповідати на виклики сучасності.
Історично поняття «синод» походить від грецьких слів σύν (разом) і ὁδός (шлях), що означає «йти разом». У середньовіччі та за Франциска основні синоди проводилися лише за участю єпископів, але папа Франциск вирішив відкрити ці збори для голосів мирян — чоловіків і жінок різного віку та досвіду.
Уже у 2023 році на Синоді про синодальність близько 600 мирян отримали право голосу нарівні з кардиналами. Це був перший випадок, коли жінки могли не лише обговорювати, а й голосувати за пропозиції щодо реформ Церкви.
Перевага синодальної моделі полягає в тому, що інформація збирається «знизу доверху»: у кожній парафії проводяться слухання, де католики діляться власним досвідом життя віри, перешкодами та сподіваннями. Підсумки цих місцевих консультацій передаються на рівень єпархії, потім на конференцію єпископів окремої країни й зрештою до Риму, де вицвіолі близько двохсот представників з усього світу. Завдяки цьому пастирська стратегія та документи папського Синоду враховують реальні потреби вірян у різних куточках земної кулі.
Тематики, що виникали під час зустрічей синодів Франциска, охоплювали тривожні питання: введення жіночого дияконату, обов’язковість целібату для священників, благословення подружжя одностатевих пар та пошук нових форм душпастирства для ЛГБТК-спільноти.
Ці обговорення не змінюють догматичного вчення відразу, але формують «дорожню карту» для подальших роздумів, пастирських експериментів та моральної оцінки.
Папа Лео XIV у першій проповіді вслід за Франциском закликав кардиналів «відступити вбік» і «стати меншими», аби віра могла рости в «ворожих середовищах» сучасності — Силіконовій долині, академічному середовищі, медіа та елітних колах, де християнську позицію часто вважають застарілою або слабкою.
Новий понтифік підкреслив, що синодальна церква має стати «спільнотою друзів Ісуса», яка не лише проповідує, а й мусять демонструвати Євангеліє ділом, служінням убогим і маргіналізованим. Він нагадав приклад ранніх мучеників, що раділи власній загибелі в Римі, бо «тіло зникне, а віра сяятиме», закликавши єрархів виконувати свою владу як служителі, а не як монархи, — у спадок отцям-каппадокійцям, які започаткували ідею служіння через покору.
Підсумовуючи, Папа Лео XIV вимовив ключову фразу: «Ці середовища, де віру приймають з насмішками або жалем, потребують саме тут і зараз нашої місіонерської присутності». Він особисто пообіцяв зберегти відкритість Синоду до мирян і надалі скликати консисторії, на яких голос кожного католика, незалежно від сану, матиме значення.
Таким чином, синодальна церква за Лео XIV — це Церква, яка не боїться демократичності, прагне чутливості до страждань світу та вірить: тільки через спільну розмову та дію можна знайти відповіді на виклики XXI століття. Ця програма, запозичена в спадщини Франциска, тепер отримує новий поштовх у вустах папи з Чикаго, готового вести Католицьку Церкву дорогами слухання й спільного розпізнавання Божої волі.
