Нація у стані війни: особиста ціна примусової мобілізації
У вересні мого 45-річного племінника, батька трьох дітей, затримали співробітники військкомату в його рідному місті в Україні. Вже за кілька годин його разом з іншими мобілізованими чоловіками відправили на передову на схід країни. За місяць ми дізналися, що він зник безвісти.
Остання звістка про нього була такою: його бачили, як він намагався накласти джгут на залишок своєї ноги, яка була відірвана вибухом. Російські війська тиснули вперед, а бої були нещадними. Я сумніваюся, що мій племінник мав хоч найменший шанс вижити в цьому хаосі.
За даними The Economist, який посилається на різні джерела, у конфлікті загинуло від 60 000 до 100 000 українських солдатів, а тисячі вважаються зниклими безвісти. Мій племінник став одним із них. Скільки ще людей переживуть ту саму долю, перш ніж ця війна завершиться?
Мобілізація без вибору
В Україні на військову службу призивають чоловіків віком від 25 до 60 років. Деякі західні союзники, зокрема державний секретар США Ентоні Блінкен, наполягають на зниженні віку мобілізації до 18 років. В інтерв’ю Reuters він зазначив: «Зараз чоловіки віком від 18 до 25 років не беруть участі у боях».
З близько 3,7 мільйона чоловіків призовного віку багато хто покинув країну, часто нелегально. Ті, хто залишився, не мають права виїзду і зобов’язані служити, незалежно від своїх бажань. За законами воєнного стану, вони повинні оновлювати свої дані у військових центрах, а за ухилення від цього обов’язку передбачено кримінальну відповідальність.
Замінені права і свободи призвели до того, що громадяни фактично опинилися в стані примусової праці. Чоловіків обмежили у пересуванні, і вони змушені в будь-який момент залишити сім’ї та опинитися у траншеї, наповненій брудом і щурами. Не всі вважають це своїм покликанням у XXI столітті.
Попри заклики уряду продовжувати боротьбу, українські чиновники на всіх рівнях постійно фігурують у корупційних скандалах. Їхня неетична поведінка і безкарність стали для багатьох вагомим приводом уникати військової служби, заявляючи про небажання підтримувати корумповану систему.
Розкол у суспільстві
За даними Генеральної прокуратури, у 2024 році було відкрито 60 000 кримінальних справ проти військовослужбовців, які залишили службу. Це майже вдвічі більше, ніж у 2022–2023 роках. Більшість із цих людей не є боягузами — вони просто не погоджуються на жахливу ціну служіння уряду, зануреному в корупцію.
За останні пів року процес мобілізації значно активізувався, що призвело до використання суперечливих методів. У багатьох містах України можна побачити, як представники військкоматів насильно затримують чоловіків і тягнуть їх до автобусів на очах у розлючених свідків.
Українці вже саркастично назвали мобілізацію «автобусифікацією», оскільки чоловіків забирають прямо з вулиць і завантажують у транспорт. Іноді це супроводжується побиттями та вимаганням хабарів. Вся ситуація виглядає далекою від того, що можна очікувати в цивілізованому суспільстві.
Конфлікт у громадській думці
Соціологічне опитування, проведене Центром Разумкова, показало, що близько 50% респондентів вважають уникнення військової служби прийнятним, тоді як третина опитаних із цим не погоджується. У міру продовження війни цей суспільний розкол лише поглиблюється.
Для тих, хто втратив близьких у цій війні, бажання інших повернутися до звичайного життя викликає гнів. Солдати на передовій вважають, що країна має разом ділити небезпеки та виклики воєнного часу. Хоча понад половина цивільного населення виступає проти капітуляції, багато хто заявляє про небажання особисто брати участь у боях.
Чи варто було це пережити?
Мій племінник, який зник безвісти, ніколи не уявляв себе у військовій формі. Він боявся болю і крові, навіть будучи дитиною, коли плакав через занозу в нозі.
Що він відчував, залишаючись на полі бою без ноги?
Я сумніваюся, що він колись зможе поділитися цими думками — навіть якщо повернеться з війни, якої він ніколи не обирав.
