Мобілізація або злам волі: коли закон стає інструментом насильства
Події, що розгорнулися 21 лютого у селі Іваннє на Рівненщині, стали символом тривожної тенденції – коли процес мобілізації, який має бути чітко регламентованим та гуманним, перетворюється на акт фізичного і морального насильства. За повідомленням Державного бюро розслідувань, троє військовослужбовців Дубенського районного ТЦК та СП перевищили свої повноваження, здійснивши фактичне викрадення та побиття цивільної особи.
Цей випадок не лише шокує, а й викликає глибоку тривогу. Бо мова не про поодиноке порушення, а про симптом масштабнішої проблеми – хаотичного й часто надмірно жорсткого процесу мобілізації, що втрачає гуманістичне обличчя і перетворюється на механізм страху.
Застосування сили: деталі, які не залишають байдужими
У центрі інциденту – чоловік, якого співробітники ТЦК помітили на велосипеді під час мобілізаційного рейду. За їх словами, вони діяли в межах повноважень. Проте факти свідчать про інше: було застосовано сльозогінний газ, фізичне насильство, а потім чоловіка силоміць затягнули до службового автомобіля. Чи справді така поведінка є виправданою, навіть у часи великої війни?
Найбільш кричущим є факт, що потерпілий мав при собі сигнальний пістолет, і скористався ним не для нападу, а щоб покликати на допомогу. Реакція військових була неадекватною: замість правового реагування – удари, замість розмови – катування. Медичний висновок підтверджує: чоловік отримав численні травми, зокрема по голові й тулубу.
Після побиття під тиском він назвав свої персональні дані. Але на цьому знущання не завершились: його відвезли до ТЦК, де всупереч попередньому висновку військово-лікарської комісії (2019 рік) про непридатність до служби, його мобілізували до однієї з військових частин.
Мобілізація непридатного: проігнорований медичний висновок
Випадок із цим чоловіком — це приклад глибокої системної помилки. У 2019 році його офіційно визнали непридатним до військової служби в мирний час. І хоча у воєнний час критерії можуть бути іншими, ключове питання залишається: чому не було враховано результати попередніх медичних висновків, і чому нова комісія не провела належної перевірки?
Це не лише юридична помилка, це — ризик для самого мобілізованого, а також для його побратимів у підрозділі. Людина, яка має обмеження по здоров’ю, не повинна опинятися на передовій лише тому, що комусь потрібно виконати план мобілізації. Це знецінює поняття служби як добровільного та усвідомленого вчинку.
Психологічний аспект також має значення: примусова мобілізація, ще й із побиттям, формує у суспільстві страх, недовіру до державних структур і почуття беззахисності. Такі випадки стають інформаційними вибухами, що руйнують віру у справедливість.
Правова відповідальність: чи стане вона прецедентом?
Після розслідування працівники ДБР повідомили про підозру офіцеру та двом військовим. Їм інкримінують незаконне позбавлення волі із застосуванням фізичного тиску, а також катування з метою змусити людину діяти всупереч своїй волі. Це дуже серйозні звинувачення. Суд уже обрав запобіжний захід — нічний домашній арешт для двох підозрюваних. Третій наразі перебуває в медичному закладі.
Те, що справу не зам’яли, вже є певним сигналом: навіть у складний час, коли суспільство консолідоване довкола армії, не можна порушувати базові права людини. Примусова мобілізація без дотримання процедур, тим більше із застосуванням сили, має отримувати правову оцінку й публічне засудження.
Але постає інше питання — чи буде ця справа винятком, чи прецедентом? Чи матимуть вона і подібні історії вплив на зміну практики мобілізаційної роботи, на її гуманізацію і законність?
Між страхом і обов’язком: як не втратити довіру суспільства
Україна продовжує боротися за своє існування. Але успішна мобілізація не може ґрунтуватися на примусі, страху і насильстві. Вона має спиратися на довіру, взаємну відповідальність і правову чіткість. Суспільство, що воює, не може дозволити собі морального знищення зсередини — через ігнорування прав окремих людей.
Законність дій ТЦК, обґрунтованість кожної мобілізаційної справи, повага до медичних висновків і людської гідності — це не абстракції. Це умови збереження державності. І лише тоді, коли армія буде спиратися на переконання, а не на побиття, вона стане ще сильнішою.
