Сполучені Штати, за повідомленнями американських медіа з посиланням на поінформованих посадовців, передали Ірану 15-пунктовий план завершення війни на Близькому Сході. Йдеться про спробу Білого дому знайти політичний вихід із конфлікту, який уже зайшов у четвертий тиждень і дедалі сильніше б’є по світових енергоринках, логістиці та внутрішній економічній повістці самих США. Водночас сам текст плану публічно не оприлюднений, тож його зміст наразі відомий лише в загальних рисах і потребує обережного трактування.
За наявними повідомленнями, документ передали іранській стороні через Пакистан. Прем’єр-міністр Шехбаз Шариф 24 березня публічно підтвердив, що Ісламабад «повністю підтримує» зусилля для діалогу й готовий прийняти «змістовні та результативні переговори» між США та Іраном, якщо обидві сторони погодяться. Окремі оглядачі та медіа також вказують на зростання ролі пакистанського військового керівництва, насамперед Асіма Муніра, як потенційного посередника. Але навіть тут важливо розрізняти публічну готовність бути майданчиком і підтверджений статус головного каналу переговорів: перше вже озвучено офіційно, друге все ще значною мірою спирається на витоки та неформальні свідчення.
За повідомленнями про рамку, план стосується щонайменше трьох вузлових блоків: іранської ядерної програми, балістичних ракет і безпеки морських маршрутів, передусім навколо Ормузької протоки. Останній елемент закономірний: саме загроза судноплавству в протоці стала одним із ключових факторів стрибка цін на нафту і газ, а Управління енергетичної інформації США прямо називає Ормуз найважливішим у світі «нафтовим chokepoint», через який у 2024 році проходило близько 20 мільйонів барелів нафти на добу. Окремою точкою тиску лишається іранський запас високозбагаченого урану: за оцінкою МАГАТЕ, станом на червень 2025 року Іран мав близько 440,9 кілограма урану, збагаченого до високого рівня.
За попереднім аналізом Дейком, сама поява такого плану означає не дипломатичну силу Вашингтона, а радше дипломатичну тривогу. Білий дім намагається створити «офрамп» з війни в момент, коли військова кампанія ще триває, а економічні наслідки вже стали політично токсичними. У цьому сенсі 15 пунктів — це не готовий мир, а спроба перевести хаотичну ескалацію в контрольовану рамку торгу, де США хочуть одночасно обмежити іранські ракети, знизити ядерний ризик і розблокувати морську торгівлю, не визнаючи при цьому власного стратегічного виснаження.
Найважливіша проблема цієї ініціативи — навіть не зміст, а адресат. Після удару по іранському керівному центру 28 лютого, про який широко повідомляли міжнародні медіа, і загибелі верховного лідера Алі Хаменеї разом з іншими високопосадовцями, система ухвалення рішень у Тегерані стала менш прозорою, фрагментованішою і, ймовірно, більш залежною від силових центрів. Нещодавнє призначення Мохаммада Багера Зольґадра на одну з ключових безпекових посад лише посилило враження, що саме військово-ідеологічне ядро режиму дедалі більше визначає траєкторію Ірану. За таких умов навіть добре структурована американська пропозиція може не отримати швидкої відповіді просто тому, що в Ірані складно узгодити, хто саме має повноваження сказати остаточне «так» або «ні».
Ще один вузол невизначеності — позиція Ізраїлю. Публічно немає підтвердження, що ізраїльське керівництво повністю погодилося з параметрами такої рамки, якщо вона справді існує в описаному вигляді. Це критично, бо війна ведеться не лише Вашингтоном, а спільною американсько-ізраїльською кампанією, і завершити її лише волею одного центру буде майже неможливо. Саме тому ринки й аналітики залишаються стриманими: навіть коли дипломатичний канал начебто відкривається, бойові дії можуть тривати паралельно, а переговори — бути лише інструментом тиску, а не справжнього компромісу. Білий дім сам фактично визнає цю двоколійність, коли говорить, що пошук дипломатії триває, але Operation Epic Fury продовжується без паузи.
Це і є головна суперечність моменту. З одного боку, Вашингтон сигналізує, що готовий шукати політичне врегулювання і, ймовірно, не наполягає прямо на негайній зміні режиму. З іншого — військова операція не згорталася, а ще нещодавно Трамп публічно погрожував Ірану ударами по енергетичній інфраструктурі, що правозахисники розцінили як риторику, яка підводить США до межі міжнародного гуманітарного права. Для Тегерана це означає простий висновок: американська пропозиція миру надходить не замість примусу, а всередині примусу. А такі документи часто сприймаються не як запрошення до компромісу, а як ультиматум у дипломатичній упаковці.
Окремо варто звернути увагу на роль Пакистану. Ісламабад намагається закріпитися як корисний медіатор між Вашингтоном і Тегераном у момент, коли його дипломатична вага в регіоні може зрости. Для США це зручний непрямий канал, бо Пакистан має контакти і з американською адміністрацією, і з іранськими середовищами. Для самого Пакистану це шанс підняти власну стратегічну цінність. Але посередництво не гарантує результату: чим більше сторін залучено до війни, тим меншою є ймовірність, що навіть грамотно переданий план автоматично стане основою для переговорного процесу. Тут важить не тільки доставка меседжу, а готовність кожної сторони відмовитися від частини своїх максималістських цілей.
Для США ця дипломатична активність має й очевидний внутрішній вимір. Високі ціни на нафту, газ і бензин уже стали одним із найчутливіших наслідків війни. Навіть якщо бойові дії буде приглушено, енергетичний шок не зникне миттєво, а отже Білий дім зацікавлений показати, що він не просто веде війну, а шукає умови для її політичного згортання. Саме тому 15-пунктовий план, якщо він справді переданий у такому форматі, виглядає не лише безпековою ініціативою, а й економічною спробою стабілізувати очікування ринків. Відкрита Ормузька протока, контроль над ядерним досьє і зниження ракетної загрози — це для Вашингтона не окремі теми, а частини одного пакета деескалації.
Але саме тут виникає останнє, і, можливо, головне питання: чи не запізнилася ця дипломатія. Ще 14 березня Reuters, за переказом аналітичних зведень ISW, повідомляв, що адміністрація Трампа відхиляла спроби союзників, зокрема Оману та Єгипту, запустити переговори про припинення вогню. Якщо це так, нинішній різкий поворот до пошуку «офрампу» може виглядати не як послідовна стратегія, а як реакція на несподівано високу ціну війни. У міжнародній політиці така зміна інтонації іноді відкриває шлях до миру, але так само часто лише демонструє, що сторони ввійшли в конфлікт без чіткого плану виходу з нього.
У підсумку історія з американським 15-пунктовим планом важлива не тим, що вона вже гарантує кінець війни. Навпаки: її значення в тому, що вона показує нервовий момент переходу від логіки силового перелому до логіки політичного торгу. Вашингтон хоче продемонструвати, що ще здатен визначати рамку завершення конфлікту. Тегеран, імовірно, ще не вирішив, хто саме має право приймати таку рамку. Ізраїль не дав публічно зрозуміти, наскільки його влаштовує подібний сценарій. А ринки вже проголосували своєю недовірою до швидкого миру. Тому зараз ідеться не про завершення війни як факт, а про перший більш-менш оформлений сигнал, що всі сторони починають шукати форму життя після ескалації — навіть якщо поки що не готові припинити саму ескалацію.
