Тегеран прокинувся в реальності, яку ще вчора важко було уявити: аятола Алі Хаменеї загинув унаслідок ударів США та Ізраїлю. Іранські державні медіа підтвердили смерть 86-річного верховного лідера, а війна паралельно перейшла у фазу нових обстрілів.
Політичний ефект виявився миттєвим: країна втратила центр теократичної вертикалі, навколо якого десятиліттями будувалося наступництво влади й баланс еліт. Для Ірану це не просто зміна фігури, а перевірка життєздатності всієї системи.
На цьому тлі Алі Ларіджані, якого іранські медіа називають ключовим посадовцем у сфері національної безпеки, заявив: у неділю формується перехідний уряд — тимчасова рада, де керуватимуть президент, голова судової влади та член Наглядової ради. Це має тримати “континуїтет” до обрання нового лідера.
За попереднім аналізом Дейком, оголошення про тимчасову раду — спроба виграти критичні 72 години: не дати елітам розсипатися, а вулиці — повірити в вакуум влади. У кризі саме формула “перехідного уряду” стає політичним щитом від паніки.
Втім, навіть чітка схема не знімає головного питання: хто реально керуватиме, коли рішення потрібно ухвалювати щогодини — від безпеки до мобілізації. У Ірані відповідь майже завжди впирається в КВІР, його командний ресурс і контроль над безпекою.
Соціальна реакція виявилася суперечливою й водночас промовистою. Репортажі з Тегерана описують “каденцію” дня: вибухи — і за ними вигуки радості тих, хто сприймає удари як шанс на зміни. Поруч — жалоба, прапори й портрети Хаменеї.
Один із мешканців передмістя, 39-річний Азім, назвав те, що відбувається, “сюрреалістичним”: країну атакують, але частина людей аплодує, бо почувається відчуженою від влади. Навіть на блокпостах, за його словами, силовики виглядали приголомшеними.
Інший, 45-річний тегеранець Пайман, реагує прагматично: запас хліба й води, страх дефіцитів, тривога за заощадження і фондовий ринок. Його логіка проста: люди хочуть базової стабільності, а не символічних перемог.
Третій голос, 32-річний Аріан, сумнівається, що хвиля емоцій перетвориться на організований протест в Ірані. Заклики “вийти на вулиці”, на його думку, можуть привести радше до хаосу й насильства, ніж до контрольованої зміни режиму.
Ці свідчення важливі для прогнозу: “протести в Ірані” — не автоматична реакція на смерть лідера. Для масового зсуву потрібні розкол еліт, зниження страху репресій і відчуття, що силовий апарат більше не монолітний.
Але силовий апарат — саме те, що лишається найбільш стійким. КВІР і пов’язані структури за минулі роки показали здатність швидко придушувати виступи, а за потреби — закривати простір для самоорганізації.
Тут і входить у гру роль Алі Ларіджані як “менеджера виживання”. У попередні місяці його позиції в блоці безпеки посилювалися, а повернення в орбіту Ради нацбезпеки аналітики фіксували ще у 2025-му.
Однак Ларіджані навряд чи стане верховним лідером: для цього потрібний статус старшого шиїтського духовного авторитета. Тож його реальна ставка — контролювати процес наступництва влади, а не претендувати на тюрбан.
Декларована ззовні мета “зміни режиму” робить компроміс ще токсичнішим. Коли противник говорить про повалення системи, режим зазвичай відповідає максимальним самозбереженням, і “тимчасова рада” перетворюється на штаб воєнного часу.
Паралельно ескалація виходить за межі Ірану: атаки й відповіді зачіпають регіональні вузли, а загроза судноплавству в Ормузькій протоці підвищує глобальну нервозність. Навіть без формального “закриття” премія за ризик зростає.
Економічний вимір уже проявився в енергетиці: OPEC+ заявив про намір збільшити видобуток у квітні на 206 тис. барелів на добу, намагаючись стримати стрибок цін, якщо логістика в затоці порушиться.
Та обсяг приросту — радше психологічний сигнал ринку, ніж “парасолька” від шоку: світ споживає понад 100 млн барелів на добу, і головну роль відіграватиме не додатковий видобуток, а безпека маршрутів і страхування.
У політичному сенсі Іран намагається одночасно показати дві речі: керованість і здатність мститися. Саме тому заяви про тимчасову раду й публічна жорсткість риторики звучать синхронно — як внутрішній “запобіжник” від розвалу.
Найреалістичніші сценарії — два. Перший: швидкий “керований наступник” і консолідація КВІР навколо нового духовного арбітра. Другий: затяжні торги еліт, де силовики фактично керують країною, а формальна легітимація наздоганяє події.
Для суспільства вирішальними будуть не портрети й траурні мітинги, а ціни, пальне, робота банків і відчуття безпеки. Якщо перехідний уряд не утримає базові потреби, політична лояльність танутиме швидше за будь-які гасла.
Тегеран сьогодні — це місто, де аплодисменти можуть змішуватися з вибухами, а страх — із надією. Смерть Хаменеї відкрила епоху невизначеності, але не гарантувала трансформації: ключ до змін лежить у конфігурації силового блоку, механізмі наступництва влади та тому, чи зупиниться регіональна ескалація.
