На переговорах про мир завжди є момент, коли слова закінчуються і залишається карта. Її розгортають на столі, й кожна лінія на ній стає питанням: що визнається, що заморожується, а що відкладається на потім, без гарантії повернення.
Війна триває, попри заяви про “швидке завершення”. І якщо угода все ж народиться, вона впиратиметься не в красиві формулювання, а в майбутнє окупованих територій України — бо саме вони визначають, чи буде мир стійким, чи стане паузою перед новим наступом.
Логіка Росії проста й жорстка: території — це доказ “перемоги” для внутрішньої аудиторії та плацдарм для тиску на Україну. Логіка України інша: будь-яке визнання окупації створює прецедент і руйнує саму ідею незмінності кордонів у Європі.
bloomberg.com
Москва вже одного разу переписала карту силою. У 2014 році РФ незаконно анексувала Крим, а також підтримала захоплення частин Донецької й Луганської областей через проксі-структури та розпалювання сепаратизму, заклавши міну під майбутню війну.
Після повномасштабного вторгнення 2022 року РФ окупувала значні частини Донеччини й Луганщини, а також частини Херсонщини й Запоріжжя, включно із Запорізькою АЕС. Але навіть зараз Росія не контролює повністю всі заявлені нею регіони.
Зони контролю станом на 8 грудня 2025 року — Джерело: Інститут вивчення війни разом із проектом критичних загроз Американського інституту підприємництва
Попри це Путін у вересні 2022 року проголосив анексію чотирьох областей “назавжди”, а конституційні зміни в РФ фактично блокують відмову від “включених” територій. Це робить будь-який компроміс для Кремля політично токсичним.
Саме тому територіальний пункт стає центральним у мирних планах. У листопаді США та РФ презентували 28-пунктову рамку, яка вимагала від України відмови від значних територій, зняття перспективи НАТО та скорочення ЗСУ — і це викликало різку реакцію Києва та союзників.
Сенс цієї рамки зводився до “де-факто визнання”: Крим, а також Луганськ і Донецьк пропонувалися як території, які мають бути сприйняті як російські в практичному сенсі, включно з позицією США. Для України це виглядало як зафіксована поразка.
Окрема пастка — демілітаризована “буферна зона”. За планом, Україна мала б вивести війська з частини Донеччини, яку контролює, а територію пропонували позначити як нейтральну зону, формально віднесену до РФ, де російські війська начебто не з’являються.
На папері це звучить як “зниження ризику”. На місцевості — як оголення оборони. Інститут вивчення війни попереджає, що поступки в Донбасі можуть зробити вразливою “фортецю” — головний укріплений пояс оборони в Донецькій області, який стримував РФ роками.
Україна аргументує це не емоціями, а географією. Відхід із позицій, що тримають лінію оборони, означає перехід на гірші рубежі — більш відкриті, менш укріплені, з гіршою логістикою. У разі нового наступу це може коштувати сотень кілометрів.
Тому Київ наполягає: територіальні “обміни” можуть обговорюватися лише після припинення вогню по фактичній лінії контакту. Інакше переговори стають продовженням наступу — тільки дипломатичними інструментами, без пострілу, але з тим самим результатом.
Президент України Володимир Зеленський — Ольга Іващенко
Є ще юридична стіна. Зеленський неодноразово підкреслював, що Україна не визнає окупацію, посилаючись на Конституцію України про неподільність і недоторканність території, а також на статус Криму як невід’ємної частини держави.
Втім війна змушує шукати “де-факто”, не “де-юре” рішення. І в Києві дедалі частіше звучить готовність тимчасово терпіти фактичний контроль РФ над частиною земель, якщо це буде обміняно на реальні гарантії безпеки та механізм стримування повторної агресії.
Саме гарантії — другий замок на дверях. Україна пам’ятає Будапештський меморандум: паперові запевнення без механізму примусу не зупинили Росію. Тому будь-яка угода без сильного “страхового полісу” виглядає як відкладена війна.
Суспільний вимір не менш важливий. Більшість українців досі проти поступок територіями, але втома коригує тон. Bloomberg наводить дані KIIS: у травні 2022 року 82% не підтримували жодних поступок навіть ціною довшої війни, а восени 2025 — 54%.
Це не “розворот”, а тріщина, яку Росія намагається розширити ударами по енергетиці й містах. Коли зима приносить відключення та втрати, зростає тиск на політиків “зупинити це”. Саме тому території стають валютою в торгах.
Зеленський опиняється між двома вогнями. З одного боку — союзники, які повторюють принцип: кордони не можна змінювати силою. З іншого — пряма вимога Вашингтона “закінчити війну”, з погрозами скоротити підтримку, критичну для ППО та фронту.
У цій дилемі територія — не лише символ, а й інструмент безпеки. Донбас має “ресурсну” і “коридорну” цінність: контроль над Маріуполем і узбережжям Азову дав РФ сухопутний коридор до Криму, а надалі — важелі тиску на всю південну логістику України.
Крим — окрема категорія. Для Росії він ключовий як військово-морський плацдарм у Чорному морі, як центр контролю морських шляхів і як база, з якої РФ запускала операції 2022 року. Для України — це питання права і безпеки судноплавства.
Додатковий шар — корисні копалини та індустрія. Донбас історично був серцем вугілля й металу, а також має потенціал інших ресурсів. У мирних переговорах це перетворюється на “економічний аргумент”: хто контролює землю, той контролює майбутню ренту.
Корабель ВМС Росії цього тижня проходив повз Керченський міст. Недавній напад на міст, який сполучає Росію з окупованим Кримським півостровом, підвищив напругу в регіоні — Олексій Павлішак/Reuters
Американський інтерес теж став матеріальним. Bloomberg пише, що адміністрація Трампа цього року підписала з Києвом угоду про привілейований доступ США до майбутнього видобутку природних ресурсів України та частку прибутків, що робить територію ще чутливішою темою.
У результаті “територіальна формула” стає ядром: або Україна фіксує лінію фронту без юридичного визнання окупації та отримує сильні гарантії, або погоджується на де-факто легітимацію втрат, що підриває довіру до будь-якої архітектури безпеки в Європі.
Росія, своєю чергою, намагається включити в рамку додаткові обмеження для української армії та “заморозити” ситуацію так, щоб це було схоже на перемогу. Останні сигнали з Москви вказують на бажання переглядати параметри плану на користь Кремля.
На практиці 2026 рік виглядає так: що ближче переговори до карти, то ближче вони до конфлікту. Бо лінія фронту — це не межа на папері, а системи оборони, міни, дороги, електрика, порти, і головне — люди, яких не можна “обміняти”.
Якщо мир буде збудований на територіальному примусі без гарантій, він стане просто перепочинком для перегрупування. Якщо ж територію заморозять без легалізації окупації, але з реальним стримуванням, це може стати першим кроком до довгої деокупації.
