У травні минулого року Мусевені та його дружина публічно просили вибачення за «помилки» за десятиліття при владі. Для країни, де самоаналіз лідерів — рідкість, це прозвучало як несподіваний злам тону й натяк на можливу зміну курсу.
Та вже у січні вибори повернули Уганду до знайомого сценарію: Мусевені отримав сьомий термін, а опозиція заявила про фальсифікації та насильство. Доступ до інтернету влада обмежувала, а політична напруга знову пішла вгору.
У 1986-му Мусевені сприймали як реформатора після хаосу Іді Аміна. Порівняння з «останнім королем Шотландії» довго працювало на його користь: «він не Амін» — звучало як індульгенція за авторитарні звички.
За оцінкою редакції «Дейком», саме «анти-Амін»-ефект став головним політичним капіталом режиму: поки суспільство пам’ятало страх 1970-х, стабільність Мусевені здавалася достатньою платою за звуження свобод і керовані вибори.
Однак політолог Махмуд Мамдані у книжці Slow Poison (Harvard University Press, 2025) пропонує іншу рамку: Амін травмував країну швидко, а Мусевені відтворює державне насильство та клієнтелізм «повільною отрутою», яка не має одного вибухового моменту.
Логіка Мамдані починається з держави, збудованої колоніальною адміністрацією: слабке громадянство, сильний силовий апарат, етнічні клини, що легко перетворюються на політичні. Режими змінюються, а механізми контролю залишаються.
Ключовий маркер — роль безпеки. Амін виріс у колоніальних військах, Мусевені прийшов через партизанську війну й теорію «визвольного насильства». Різні біографії, але спільна віра в силу як головний інструмент політики.
Мусевені під час передвиборчої кампанії перед січневими виборами — AFP/Getty Images
Правозахисники роками фіксують викрадення, незаконні утримання та тортури опонентів; в останні роки, за їхніми оцінками, ситуація погіршується. Це робить «стабільність» умовною: зовні тихо, але ціна тиші росте.
Вибори — ще один нерв. Після голосувань 2021 року Human Rights Watch писала про насильство й переслідування опозиції; нинішній цикл лише оживив ці побоювання. Уганда дедалі більше схожа на «демократичну декорацію» для незмінної влади.
Опозиційний символ цього часу — Бобі Вайн (Роберт Кягуланьї). Після виборів він, за повідомленнями, переховується, а тиск на його оточення посилився. Так режим перетворює електоральну конкуренцію на питання безпеки.
Важливий контраст: Мусевені справді приніс економічну стабілізацію, боротьбу з ВІЛ/СНІДом і відносну передбачуваність. Але «успіхи» стали аргументом проти змін: мовляв, будь-яка ротація — ризик повернення до хаосу.
Економіка при цьому породжує інший конфлікт — нерівність доступу. Приватизація, про яку пишуть оглядачі, збагачувала пов’язані еліти, а для молоді в містах перспективи лишалися обмеженими. Це підточує соціальний контракт швидше, ніж політичні гасла.
Корупція й непотизм стали системою, а не винятком. У 2024 році Британія запровадила санкції у справі про розкрадання «залізних листів» для бідних регіонів; у повідомленні згадувалася і вигода, яку нібито отримала спікерка парламенту Аніта Амонґ (вона заперечувала провину).
Ці санкції важливі не лише як покарання. Вони підсвічують дилему партнерів Уганди: Мусевені — давній союзник Заходу в регіональній безпеці, але репутаційна ціна підтримки такого режиму зростає з кожним виборчим циклом.
Генерал Амін, тодішній президент Уганди, на військовому параді у січні 1975 року — Bettmann/Getty Images
У книжці Мамдані тема «громадянства» звучить як ключ до виходу. Він натякає: проблема не лише в особі правителя, а в тому, що доступ до прав і ресурсів часто визначає лояльність, походження, зв’язки — а не рівність перед законом.
Тому й вибачення подружжя Мусевені читаються двояко. Для одних це спроба «перезапуску» перед виборами, для інших — підготовка до спадковості, коли влада м’яко переходить всередині системи без реальної конкуренції.
Фактор спадкоємності стає центральним: режим старіє, а вимоги суспільства молодшають. Якщо наступні роки підсилить «нафтова надія», ставки зростуть: доходи можуть або розширити соціальний договір, або цементувати елітний розподіл.
Уганда не у вакуумі. По регіону зростає запит на зміну поколінь і правила гри, і влада часто відповідає однаково: контроль інформації, силовий тиск, криміналізація протесту. Це робить «стабільність» крихкою, бо вона тримається на страху.
Паралель із Іді Аміном у Мамдані не означає «те саме». Різниця — у темпі та стилі: не миттєвий жах, а звикання до дрібних заборон, вибіркової справедливості, повільного зсуву норм. Саме тому «повільна отрута» важче помітна.
Справжня межа для режиму — не кількість років у кріслі, а здатність держави витримати зміну без розпаду. Якщо Мусевені не запропонує зрозумілий план трансферу влади та гарантій прав, вакуум може стати небезпечнішим за будь-які протести.
Тінь «Останнього короля Шотландії» й далі висить над Угандою як нагадування: диктатура може бути блискавкою — або туманом. І якщо Амін був блискавкою, то Мусевені, за Мамдані, став туманом, у якому країна повільно втрачає контури права, довіри й громадянства.
