Переговори в Женеві 17–18 лютого 2026 року завершилися без прориву: публічно сторони говорили про “складний, але діловий” обмін позиціями, а не про політичне рішення. Головний нерв — мирні переговори про карту: хто й на яких умовах контролюватиме схід України.
У центрі суперечки — смуга Донеччини, яку утримують ЗСУ між лінією фронту та адмінмежею області. Москва наполягає на передачі цієї ділянки як умові завершення війни; Київ відповідає, що односторонній відхід лише заохотить нову агресію.
За лаштунками з’явився старий-новий рецепт: демілітаризована зона без регулярних військ, де контроль зброї та руху мав би замінити “контроль територій” у класичному сенсі. Як випливає з попереднього аналізу Дейком, така схема працює лише тоді, коли правила виконання важать більше за самі підписи — інакше вона стає паузою перед новим витком боїв.
Ідея “нейтральної смуги” не випадкова: її перегукують із підходами, які циркулювали у Вашингтоні восени 2025-го. У медіа описували план Трампа 28 пунктів, де територіальні поступки пов’язували з режимами обмеження сил і політичними зобов’язаннями Києва.
Перевага формату — він дає обом лідерам можливість не “здавати” землю на камеру. Але слабке місце — хто насправді керує простором: міжнародні спостерігачі, цивільна адміністрація, місцеві сили порядку чи “гібрид” із представників двох сторін. У таких деталях зазвичай і ховається зрив.
Колючий дріт та протитанкові «зуби дракона» на оборонній лінії в Донбасі минулого місяця — Тайлер Хікс
Російська позиція тяжіє до моделі “порядок забезпечують російські структури”, що для Києва звучить як легалізація окупаційної інфраструктури під новою вивіскою. Українська — до миротворчої місії або принаймні міжнародної охорони режиму тиші. Без третьої сторони довіра не виникає.
Ще одна лінія розлому — безпекові гарантії. Зеленський публічно наполягає: гарантії мають передувати і виборам, і домовленостям про відведення сил. Логіка проста: якщо гарантії “після”, то будь-який компроміс на місці перетворюється на ризик державності.
Звідси виникає суперечка про послідовність кроків: спершу припинення вогню і технічний контроль, чи спершу політичні рішення про Донбас. Навіть “невеликий прогрес” у військовому треку не знімає головного питання: хто гарантує, що перемир’я не стане тактичною паузою.
Неформальні контакти в Абу-Дабі додали ще одну змінну: обговорювали варіанти часткового відходу РФ, який не обов’язково є дзеркальним. Це виглядає як спроба знайти “міліметри” для компромісу там, де “кілометри” політично неможливі.
Але будь-яка геометрія відведення впирається в контроль над вузлами — дорогами, висотами, логістичними містечками. Саме вони визначають реальну лінію фронту, незалежно від того, що намалюють на папері. Тому технічний трек — не “другорядний”, а фундамент майбутньої стабільності.
Водій з «Проліски», неурядової організації, яка працює на передовій на Донбасі та допомагає евакуювати мирних жителів з міста Костянтинівка — Тайлер Хакс
Паралельно на столі — вільна економічна зона в межах демілітаризованої території. Ідея приваблива як символ повернення цивільного життя, але економічно крихка: інвестор не заходить туди, де будь-яка ескалація перекреслює активи за ніч. Це радше політичний стимул, ніж бізнес-план.
Тут важливо не підміняти відбудову деклараціями. Післявоєнна відбудова потребує не лише грошей, а й юридичних рамок: хто збирає податки, хто відповідає за майно, хто забезпечує судовий захист. У “сірій зоні” ці відповіді розмиті — і саме це робить її токсичною для інвестицій.
Додатковий вузол — вибори в Україні. Тиск на швидку політичну нормалізацію стикається з воєнною реальністю: під час активної загрози будь-які кампанії стають інструментом дестабілізації, а не легітимації. Тому теза “спершу безпека — потім урни” має не лише політичний, а й інституційний сенс.
У Женеві паралельно виринали й інші “міни”, зокрема тема Запорізької АЕС. Вона зшиває військовий і гуманітарний вимір: контроль над станцією — це не тільки про енергетику, а й про ризик шантажу інфраструктурою у разі нового загострення.
Тож компроміс по Донеччині фактично тестує модель майбутньої безпеки Європи: чи можна “заморозити” війну так, щоб вона не відтанула. Якщо демілітаризована зона буде лише фасадом під односторонній контроль, вона стане джерелом наступної кризи — з вищою ціною для всіх.
Українські солдати поблизу Лимана в Донецькій області минулого місяця — Тайлер Хікс
Саме тому ключове питання — не “скільки кілометрів” і не “який статус”, а механізм примусу до виконання. Без зовнішнього важеля — санкційного, військового чи інституційного — домовленості залишаються папером. У цьому сенсі переговори — це ще й торг про готовність партнерів інвестувати у стримування.
Прогноз на найближчі тижні стриманий: сторони, ймовірно, продовжать технічні консультації про моніторинг та режими тиші, але політичний вузол території не розв’яжеться без пакета гарантій. Перемир’я без довіри може бути досяжним; стабільний мир — значно дорожчим і складнішим.
У сухому залишку “нейтральна смуга” — це не компроміс сама по собі, а рамка, яка або підсилює безпекові гарантії, або маскує їхню відсутність. І саме на цьому фокусі — хто гарантує, контролює й карає за порушення — триматиметься або зірветься будь-яка угода про Донеччину.
