Після ліквідації Хаменеї США не зупиняють удари, але Білий дім сигналізує про переговори з перехідною владою Ірану. Чи можливий вихід із війни без обвалу регіону?
Другий день війни з Іраном приніс Вашингтону парадоксальну картину: удари США та Ізраїлю тривають, а Дональд Трамп одночасно говорить про готовність до діалогу. Для світу це виглядає як спроба воювати й домовлятися в одному ритмі.
У розмові з The Atlantic Трамп заявив, що «вони хочуть говорити», і він погодився. Кого саме має на увазі — не уточнив. Але контекст очевидний: після загибелі аятоли Алі Хаменеї в Ірані стартував період перехідної влади Ірану.
Білий дім, за словами посадовця, підтвердив готовність до контактів, водночас наголосивши: військова кампанія не зупиниться. Це ключова деталь: переговори з Іраном пропонують без припинення вогню, отже — з обмеженим простором довіри.
За попереднім аналізом Дейком, така формула — «говоримо, але б’ємо» — має дві цілі: посилити тиск на режим у Тегерані й одночасно створити рамку для контролю ескалації. Це радше переговори з позиції сили, ніж класична міжнародна дипломатія.
Після смерті верховного лідера іранські медіа повідомили про запуск тимчасового механізму управління: рада з президента, голови судової влади та юриста Наглядової ради. Формально це демонструє спадковість системи в умовах кризи.
Та в реальності тон задає не протокол, а безпековий блок. Алі Ларіджані, якого описують як ключову фігуру нацбезпеки, публічно пообіцяв відповідь «силою, якої вони ще не бачили». Це підкреслює: компроміс для Тегерана політично токсичний.
Президент Масуд Пезешкіан зі свого боку заявив про роботу перехідної ради та «помсту» за смерть Хаменеї. Його риторика важлива для внутрішнього споживача: вона скріплює еліти, коли суспільство поляризоване, а удар по символу системи оголює страх вакууму влади.
Трамп, відповідаючи на питання про довготривалу підтримку можливого повстання іранців, залишився ухильним: «подивлюся на ситуацію». Це означає, що «зміна режиму» лишається радше політичним гаслом, ніж зафіксованим планом виходу з війни.
Окремий сигнал — стиль комунікації. Публічних виступів майже немає, натомість — дзвінки окремим медіа та відеозвернення. У кризі це зменшує ризики «помилки наживо», але й підживлює підозри: суспільство бачить війну, а державу — лише у фрагментах.
Чому Трамп відкриває двері для діалогу саме зараз? По-перше, вартість ескалації росте: Іран відповідає ударами по регіону, а союзники США живуть під ризиком ракет і дронів. По-друге, ринки нервують через логістику та нафту, включно з Ормузькою протокою.
Для Тегерана переговори — шанс зупинити руйнування та зберегти керованість, але не «здатися». Саме тому предметом торгу, якщо він почнеться, стане не лише ядерна програма Ірану, а й ракети, проксі-мережі та санкції проти Ірану.
Найбільша проблема — легітимність співрозмовника. Якщо в Ірані тимчасова рада лише «вивіска», а рішення приймаються силовиками, домовленості можуть бути нестійкими. Якщо ж Ларіджані та перехідний центр контролюють систему, діалог можливий, але з максимально жорсткими умовами.
У Вашингтоні теж не все однозначно. Тема воєнних повноважень і контролю Конгресу за операціями неминуче посилиться, щойно зростуть втрати чи витрати. Тому дипломатична «доріжка» потрібна Білому дому як страховка від затяжної кампанії.
На рівні стратегії Трамп намагається тримати дві аудиторії: внутрішню — показати «рішучість» і «успіх», зовнішню — залишити можливість «угоди». Саме тому звучить теза «мали погодитися раніше»: відповідальність за війну перекладають на Тегеран.
Однак війна має власну інерцію. Коли удари тривають, а Іран відповідає, будь-які переговори стартують у атмосфері приниження й гніву. У таких умовах «швидке припинення вогню» можливе лише як пауза, а не як мир — і це ризик повторної ескалації.
Регіональна безпека на Близькому Сході погіршується ще й тому, що держави-хаби — від Затоки до Леванту — стають цілями або зонами ризику. Навіть якщо бої зупиняться, наслідки для авіації, морських перевезень і страхування збережуться тижнями.
Є й соціальний вимір: в Ірані частина людей святкує смерть Хаменеї, інші — оплакують, треті — бояться хаосу. Для будь-якої нової влади це означає крихкий тил. Будь-яка угода з США може бути подана як «зрада», якщо її не загорнути в наратив «порятунку держави».
Тож «готовність до розмови» — це не знак миру, а інструмент керування ризиками. Для США — зменшити ймовірність затяжної війни. Для Ірану — виграти час і зняти тиск, не визнаючи поразки. Для Ізраїлю — шанс закріпити військовий результат політично.
Найреалістичніший сценарій найближчих днів — короткі контакти через посередників або прямий канал із нечіткими рамками. Якщо вони дадуть хоча б «технічні» домовленості — про коридори евакуації чи обмеження ударів по інфраструктурі — це стане першим кроком до деескалації.
Але якщо сторони не визначать, що вважають перемогою, переговори перетворяться на декорацію під бомбардування. І тоді ескалація стане самопідживлюваною, а ринок — від нафти до контейнерів — закладатиме в ціну довгий конфлікт.
Відкритість Трампа до діалогу з «новим керівництвом» Ірану — це перший дипломатичний сигнал після шоку від ліквідації Хаменеї. Але реальний тест попереду: чи здатні сторони одночасно зупинити вогонь і зберегти обличчя — без цього жодна розмова не стане угодою.
