Повернення Дональд Трамп на світову торговельну арену виявилося не менш руйнівним, ніж під час його першого терміну. Кілька днів погроз тарифною війною проти Європи через вимогу «передати» Гренландію США спричинили паніку на ринках і екстрені наради в європейських столицях — аж до миттєвого згортання майже погодженої трансатлантичної угоди.
Кульмінацією стала промова Трампа на Всесвітній економічний форум у Давосі. Риторика була жорсткою, майже ультимативною: Європа має погодитися на американські умови — інакше отримає нові тарифи вже з 1 лютого. Ринки відреагували миттєво: падіння індексів, зростання волатильності, різка нервозність інвесторів.
Але за кілька днів — знайомий сценарій. Трамп оголосив, що досяг «рамок майбутньої угоди» щодо Гренландії й Арктики, а отже тарифи можна не вводити. Біржі злетіли. Формально — криза відвернена. По суті — ще один удар по довірі до США як передбачуваного торговельного партнера.
Проблема не лише в самих тарифах, а в постійному відчутті нестабільності. Навіть ті елементи торговельної системи, які Трамп створював власноруч, він готовий руйнувати або ставити під сумнів. Це перетворює переговори на гру з нульовою довірою: будь-яка домовленість сприймається як тимчасова, а будь-яка поступка — як запрошення до нових вимог.
Європейський Союз намагався діяти м’яко. Брюссель визнав проблему торговельного дисбалансу, погодився на підвищені американські мита й у відповідь отримав крихкий «пакт про мир» у торгівлі. Але погрози щодо Гренландії стали межею. Європейський Союз фактично заморозив ратифікацію угоди, визнавши, що за таких умов жодна домовленість не є стабільною.
За оцінкою Дейком, саме цей епізод став переломним: у Європі дедалі менше вірять, що поступки заспокоюють Трампа. Навпаки — вони лише підкріплюють переконання, що тиск працює, а отже його варто посилювати.
Контрастною виглядає історія з Китаєм. Китай не пішов шляхом умиротворення, а відповів симетрично — митами на мита. Це боляче вдарило і по китайській, і по американській економіці, але зрештою змусило Вашингтон відступити. Парадоксально, але саме жорстка позиція Пекіна виявилася ефективнішою за європейську обережність.
Наслідки цієї логіки вже видно. Країни, розчаровані непередбачуваністю США, починають активніше шукати альтернативи — двосторонні угоди між собою, регіональні союзи, або ж зближення з Китаєм. Канада, наприклад, нещодавно оголосила про нові формати економічної співпраці з Пекіном, зокрема в секторі електромобілів.
У Давосі китайські посадовці скористалися моментом. Виступ віцепрем’єра Хе Ліфена з акцентом на багатосторонність і вільну торгівлю прозвучав як тонкий контраст до американського «економічного шантажу». Це не означає, що Китай раптом став захисником старого порядку, але він дедалі успішніше грає роль «меншого зла».
Критики Трампа говорять про «теорію божевільного» — навмисну демонстрацію непередбачуваності як інструменту тиску. Проблема в тому, що з часом партнери адаптуються. Якщо всі очікують хаосу, він перестає бути ефективним важелем і стає просто фоном, на якому будують альтернативні стратегії.
Є ще один вимір — внутрішньоамериканський. Верховний суд розглядає законність використання надзвичайних повноважень для запровадження тарифів. Якщо суд обмежить ці інструменти, країну може чекати нова хвиля турбулентності: скасування одних мит і поспішне введення інших, уже за іншими правовими схемами.
Для бізнесу це означає постійну невизначеність. Для союзників — сигнал, що США більше не гарантують стабільності правил гри. А для геополітики — поступове розмивання того самого «міжнародного порядку», який десятиліттями працював на користь Вашингтона.
Символічно, що на тлі виступів Трампа лідери середніх держав заговорили про власний шлях. Прем’єр Канади Марк Карні прямо заявив: якщо ти не за столом переговорів — ти в меню. А очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн закликала будувати «нову європейську незалежність», визнавши, що старий порядок не повернеться.
Трамп, можливо, уникнув торговельної війни цього разу. Але кожен такий епізод залишає по собі шрами — на довірі, на інституціях, на бажанні співпрацювати. І в довгій перспективі саме це може стати найвищою ціною тарифного хаосу.
