Промова Дональда Трампа на Генасамблеї ООН стане маніфестом розвороту. Білий дім критикує «глобалістські інституції», знижує внески, скорочує допомогу та пропонує силові, торгові й точкові інструменти. Це не ізоляція, а прагматичне переформатування впливу.
Новий курс означає відмову від надмірної опіки й дорогих програм, які не дають швидкого результату. Вашингтон робить ставку на пряму вигоду, короткі ланцюги відповідальності та двосторонні домовленості. У центрі — контроль витрат і демаркація пріоритетів.
Символом зсуву стало демонтаж USAID як головного провайдера м’якої сили. Замість тисяч грантів — вибіркові проєкти, прив’язані до безпеки й міграції. Удар по гуманітарних лініях викликав критику, але команда Трампа вимагає вимірюваної віддачі.
У контексті війни в Газі Білий дім наполягає на звільненні заручників та адресній гуманітарці без тиску на бойові плани Ізраїлю. Визнання Палестинської держави союзниками США він називає «премією ХАМАСу», розмиваючи платформу «дві держави».
Франція, Британія, Канада й Австралія підняли політичні ставки, оголосивши визнання. Проте без безпекової архітектури і реформ у Рамаллі цей символізм може застрягти. Вашингтон бачить ризик легітимації вакууму влади та посилення радикалів.
Трамп прагне зіграти на полі «швидкого миру»: серія медіацій, локальних перемир’їв і пакет «відбудова за безпеку». Та без спільної позиції щодо кордонів, Єрусалима та демілітаризації сектора зрушення лишаються тактичними, а не стратегічними.
На українському треку риторика різниться з практикою: обіцянка «захищати кожен дюйм НАТО» співіснує з урізанням грантової підтримки Києва. Формула переходить до закупівель: платіть — і отримуйте зброю та розвіддані за чітким контрактом.
Київ адаптується: нарощує власне ОПК, диверсифікує ППО, інтегрує ланцюги з ЄС та США. Але без стабільного фінансування розрив у темпі постачань лишається. Санкції проти Росії відсуваються, натомість лунають пропозиції тарифних важелів.
Тарифи проти енергетики РФ — інструмент повільної дії, що стимулює «тіньовий флот» і ребрендинг нафти. Санкції точніше б’ють по технологіях і фінансах. Розрив між підходами США та ЄС створює вікна для Москви, Пекіна та посередників у Азії.
У стінах ООН американський скепсис підживлює кризу довіри. Генасамблея розривається між гуманітарними резолюціями й вето в Радбезі. Скорочення внесків США збільшує роль донорів із власними умовами — від безпеки до перепису прав людини.
Це відкриває простір автократіям. Росія, Китай та Іран просувають мінімізацію мандатів слідчих механізмів, обмеження для НУО та «суверенну інтерпретацію» стандартів. Мультилатералізм стискають у технічний секретаріат без політичних зубів.
Тим часом Білий дім не уникає сили: удари по іранських ядерних об’єктах і «червоні лінії» для ракетно-космічних випробувань демонструють готовність діяти швидко. Це повертає стримування у центр американської зовнішньої політики.
Але ставка на «угоди тут і зараз» має побічний ефект: довгі коаліції слабшають, а партнерства стають взаємозамінними. Для трансатлантичних відносин це означає новий контракт: більше оборонних витрат ЄС в обмін на менше морального тиску.
У Європі визнання Палестини розкололо табір. Париж претендує на лідерство, Берлін зберігає обережність. Брюссель намагається утримати єдність через пакети для України й контроль обходу санкцій, але «палестинська вісь» створює нові лінії тріщин.
Генасамблея ООН цього року — барометр. Порядок денний розтягують Газа, Україна, Судан, Іран, ШІ та клімат. Брак спільної рамки робить будь-які «десятипунктові плани» декларативними. Потрібні механізми виконання, а не лише резолюції.
Для бізнесу сигнал теж змінився. Вашингтон штовхає «френдшоринг», локалізацію і контроль ланцюгів критичних товарів. Тарифи і субсидії переписують конкурентні переваги, перемикаючи інвестиції з глобальних на регіональні платформи.
Що робити Україні в новій геометрії? По-перше, пришвидшити перехід від донорства до спільного виробництва з партнерами. По-друге, закріпити довгі контракти на боєприпаси й ППО. По-третє, лобіювати фінінструменти ЄС і МФО під відновлення.
По-четверте, грати нормами: документування злочинів, реєстр збитків, арешти активів і судові позови — це валюта довгого часу. По-п’яте, шукати «трикутники» з Туреччиною, Японією, Канадою та Британією для нішевих технологій і логістики.
У близькосхідному вузлі вікно можливостей коротке. Якщо арабські країни хочуть «Газа next day», їм потрібні гарантії безпеки, фінансування цивільного управління і дорожня карта реформ ПА. Без цього визнання розтане в новому витку насильства.
Для ООН стратегія виживання — у прозорій реформі бюджету, цифровізації мандатів і делегуванні частини операцій регіональним блокам. Інакше Організацію перетворять на аренду для сильних і склад для гуманітарних вантажів.
Чи збере Вашингтон коаліції під свої цілі без чекової книжки USAID? Так, якщо запропонує конкретні результати: оборонні щити, коридори постачання, енергетичну стійкість. Партнери платитимуть за безпеку, а не за лекції. Це і є «жорсткий реалізм».
Висновок простий: Трамп не виводить США зі світу — він змінює інтерфейс взаємодії. Менше універсальних правил, більше умовних угод. Для союзників це неприємно, але керовано. Для противників — спокуса, яку стримують сила й транзакційна ціна.
Від того, як світ відповість на цю «американську ревізію», залежить майбутнє багатосторонності. Якщо ООН стане сервісом виконання, а не клубом заяв, вона отримає шанс. Якщо ні — порядок замінить торг і силовий арбітраж на кожному континенті.
