Президент США Дональд Трамп відкрито заявив про бажання «домовитися з Іраном» щодо його ядерної програми і уникнути війни на Близькому Сході. Під час візиту до країни Перської затоки він повторював, що якщо досягне домовленості, зробить регіон та весь світ безпечнішим. Зі свого боку лідери арабських держав, які самі раніше ізолювали Тегеран, нині шукали способів примирити суперечності та просили Вашингтон підтримати мирні перемови.
Однак між очікуваннями консервативного крила Республіканської партії та практичними пропозиціями Вашингтона виникає суттєвий розрив. Більше ніж 200 республіканців у Конгресі надіслали листа з вимогою не відступати від принципу повного та безумовного припинення збагачення урану, яке вони вважають єдиною гарантією недопущення атомної загрози. Трамп досі наполягає на зупинці будь-якого збагачення, але іранська сторона готова піти лише на обмеження збагачення до побутового рівня — не вище 5 % U-235 — та поступове виведення зі своїх запасів зброєвого урану понад 90 %.
Головний американський переговорник Стів Віткофф намагається знайти «креативні рішення, які не є нульовою сумою», зокрема через пропозицію заморозити поточний рівень збагачення на багато років під посиленим контролем МАГАТЕ. Паралельно передбачаються етапне зняття санкцій: відновлення доступу до міжнародних фінансових систем та дозволу інвестицій, а далі — поступове розширення економічної взаємодії за умови виконання домовленостей. Такий підхід покликаний створити механізм довіри, який вже випробували у 2015 році, але від якого Трамп відмовився в 2018-му.
Іранські офіційні представники наполягають, що повне припинення збагачення суперечить їхньому праву на мирний атом згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Водночас вони демонструють готовність заморозити роботу всіх центрифуг високого ступеня, розпустити виробництво плутонію та надати доступ інспекторам МАГАТЕ до підземних споруд. Такий компроміс може задовольнити помірковану більшість американських союзників, але розчарувати найбільш жорстких критиків.
Підсилює напругу історія попередньої угоди 2015 року, від якої Трамп різко відійшов, відновивши санкції, що завдали важкого удару по іранській економіці. Нині голоси в Тегерані висловлюють побоювання, що новий президент знову порушить домовленості, якщо вважатиме це вигідним із внутрішньополітичної точки зору. Іран потребує юридичних гарантій, які могли б закріпити угоду на рівні двостороннього договору, а не багатостороннього формату, як у 2015-му.
Підтримка угоди серед США залежатиме від здатності адміністрації переконати Конгрес зняти принаймні частину санкцій самостійно та отримати схвалення на решту пакету. При цьому Вашингтон розглядає можливість етапного підходу: перший етап — зняття обмежень на енергетичні та нафтові операції, наступний — рожевий коридор для відновлення американських технологічних інвестицій. Для того щоб реалізувати цей сценарій, необхідно узгодити графік зняття санкцій і контрольні точки виконання ядерних зобов’язань.
Європейські партнери та міжнародні експерти застерігають, що «слабка угода» може виявитися політичним піаром, який не змінить реальної загрози. Якщо Іран збереже базову інфраструктуру збагачення, він залишиться на межі здобуття бомби за короткий час. Водночас вашингтонські стратеги наголошують, що дипломатія вимагає сталісті та поступового розвитку довіри – компроміс хоча б у базових параметрах може стати відправною точкою для ширшого поступу.
Для Трампа ця угода стане лакмусом його підходу до зовнішньої політики: чи здатен він переконати власне консервативне крило в тому, що певний рівень поступок виправданий заради миру. Якщо ж переговори зачиняться без угоди, він відразу загрожуватиме Ірану «насильницьким кроком», тобто ударом по ядерним об’єктам. Таке поєднання «доброї» та «жорсткої» стратегії – класична тактика адміністрації Трампа, але її успіх істотно залежатиме від злагодженості внутрішньої політики та підтримки союзників.
У найближчі тижні переговори мають відновитися в перемовному форматі між Тегераном, Вашингтоном та МАГАТЕ. Важливими будуть не лише технічні деталі, а й питання моніторингу виконання угоди, механізми вирішення спорів і швидкість реагування на порушення. За цим процесом уважно стежать країни Перської затоки, Ізраїль та ЄС, адже від його успіху залежить не лише регіональна безпека, а й глобальна нерозповсюджувальна архітектура. Якщо компроміс буде дійсно збалансованим — зі збереженням базових технологій мирного атома в Ірані та етапним зняттям санкцій — він може стати прикладом ефективної «обгорткової» дипломатії часів Трампа. Якщо ж результат виявиться номінальним, шанс на мирні домовленості в регіоні буде втрачено, а реальність протистояння відновиться з новою силою.
