Дональд Трамп повертає Іран у центр порядку денного, погрожуючи новими ударами «з великою силою». У його логіці це має бути коротка операція, яка змусить Тегеран підписати ядерну угоду й відступити без затяжної війни.
Але Іран відповідає так, ніби ставки — екзистенційні. Після ударів минулого літа й масштабних протестів режим ослаб, проте саме ослаблені режими нерідко діють агресивніше: щоб вижити, вони обирають ескалацію замість поступок.
Трамп попереджає: «час спливає» для переговорів про зупинку збагачення. Паралельно в регіон рухаються додаткові сили США, а риторика адміністрації змішує ядерне питання з вимогами щодо ракет і союзників Ірану на Близькому Сході.
За оцінкою Дейком, головний ризик у тому, що «короткий удар» може запустити довгу ланцюгову реакцію. Іран здатен бити по базах і союзниках США, а також по Ізраїлю, Саудівській Аравії та ОАЕ — і тоді контроль над масштабом конфлікту стане ілюзією.
Експерти називають стиль Трампа «низька ціна — високий ефект», але Іран — погана ціль для такого підходу. Тегеран має інструменти асиметричної відплати: безпілотники, балістичні ракети, мережі «проксі» та диверсійні можливості на морі.
Публічно Іранський МЗС заявляє, що війська «з пальцем на гачку» й відповість «негайно та потужно». Важливо, що ці сигнали лунають одночасно із закликами відновити переговори США—Іран: це типова комбінація погроз і дипломатичного «вікна».
Внутрішній контекст робить відступ для режиму токсичним. Після протестів, які супроводжувалися інтернет-блокадами та кривавими розгонами, влада прагне показати силу. Офіційний Тегеран визнає тисячі загиблих, правозахисники називають більші цифри.
Саме тому жорсткі вимоги Вашингтона можуть виглядати як приниження, а не угода. Якщо США наполягають не лише на «нулі» по урану, а й на демонтажі ширшої безпекової стратегії Ірану, компроміс стає майже недосяжним.
Окрема пастка — очікування «зміни режиму». Спокуса зрозуміла: Іран ослаб, а регіональні конкуренти Тегерана хотіли б «вікно можливостей». Але падіння режиму не гарантує демократії; натомість можливий прихід радикальнішого, молодшого керівництва.
Парадоксально, але військовий удар може підштовхнути Іран до найгіршого сценарію — гонитви за ядерною зброєю як «останньою парасолькою». Навіть якщо інфраструктуру зруйнувати, політичний висновок у Тегерані може бути один: стримування працює лише ядерне.
Вашингтон теж розуміє вразливість: Марко Рубіо пояснював нарощування сил тим, що десятки тисяч американських військових у регіоні в зоні досяжності іранських дронів і ракет. «Оборона» легко перетворюється на «превентивність».
Якщо удар станеться, перший акт — придушення ППО і спроба зменшити здатність до відплати: пускові установки, склади, виробництво. Але другий акт пише Іран: удари по базах, енергетичній інфраструктурі та морських маршрутах у Перській затоці.
Не менш небезпечна «сіра зона»: атаки через проксі, диверсії, кібератаки, удари по судноплавству. Такий формат дозволяє Тегерану тримати напругу місяцями без прямої війни — і саме він руйнує задум Трампа про швидке завершення.
Європа, своєю чергою, боїться двох ефектів: нового стрибка цін на енергоносії та хвилі нестабільності на Близькому Сході. В умовах вже напружених ринків будь-яка пожежа в регіоні перетворюється на інфляцію й політичні кризи в союзників США.
Для Трампа дилема ще й внутрішня. Його електорат не любить «нескінченні війни», але публічні погрози створюють пастку репутації: якщо не вдарити, виглядатиме як відступ; якщо вдарити — ризик затягування зростає.
Тегеран це відчуває і торгується часом. Частковий компроміс — «угода лише по ядерному треку» — теоретично можливий, особливо якщо після попередніх ударів можливості збагачення обмежені. Але питання «приниження» й гарантій виживання режиму лишається.
Ще один чинник — регіональні посередники. Дипломатичні канали через Катар, Саудівську Аравію та Єгипет можуть відкривати «технічні» компроміси. Та будь-яка домовленість без механізмів верифікації й деескалації може розсипатися від першої провокації.
У підсумку загроза «м’язами» може працювати лише як частина переговорного пакета, а не як заміна дипломатії. Якщо вимоги США виглядатимуть як капітуляція, Іран радше обере ризик регіональної війни, ніж втрату обличчя й контролю вдома.
