Вибір між бомбами й дипломатом
Упродовж останніх місяців ізраїльське керівництво активно готувало масштабну операцію проти іранських ядерних об’єктів, плануючи завдати удару вже у травні 2025 року. Головна ідея полягала в тому, щоб, використавши як авіацію ЦАХАЛу, так і спеціальні підрозділи для рейду на підземні комплекси – зупинити розвиток іранської ядерної програми щонайменше на рік. Однак у Вашингтоні зросли сумніви щодо доцільності і ризикованості такої операції. У результаті президент Дональд Трамп відмовив Ізраїлю від американської підтримки, натомість обравши шлях переговорів із Тегераном і відкриття нових дипломатичних каналів.
Ізраїль тривалий час вважав, що самотужки не зможе вразити всі ключові об’єкти іранської ядерної інфраструктури, особливо ті, що заховані в печерах та під гірськими хребтами. Тому в плані фігурувала участь США не лише в логістиці (забезпечення паливом, дозаправка в повітрі), а й у безпосередніх ударах американських літаків-невидимок й оснащених 30‑тисячними бомбами B‑2, здатними пробити будь‑які укриття. Окрім того, розрахунком було залучення ППО американського виробництва для прикриття операції від можливих контратак Ірану чи його сателітів.
Заводи зі збагачення урану в Натанзі, Іран, минулого року. Планетні лабораторії
Іран у пастці поразок та випробувань
Підґрунтям для ізраїльського напруження стали низка невдач Тегерана наприкінці 2023–2024 років. Більшість балактичних ракет Ірану не змогли пробити захисні системи США та Ізраїлю під час атаки на ізраїльські території. Операція ЦАХАЛу проти «Хезболли» в Лівані значно послабила могутнього союзника Ірану, а поразка сил Башара Асада в Сирії ліквідувала плацдарм для контрабанди озброєнь. Водночас ізраїльські війська вдарили й по заводах із виробництва ракетного палива, тимчасово вивівши з ладу потужності з випуску нових ракетних систем. Ця низка поразок породила відчуття в єрусалимських кабінетах: час діяти швидко, доки Тегеран не встиг відновити спроможності.
Питання про залучення США до ізраїльської операції не раз обговорювалося серед високопоставлених посадовців у Вашингтоні. З одного боку, міністр оборони Пітер Гегсет, голова Центрального командування США генерал Майкл Курілла та радник із нацбезпеки Майкл Волтц схилялися до підтримки Ізраїлю. Вони вважали, що спільна операція могла б завдати нищівного удару по ядерній програмі Ірану та продемонструвати рішучість США перед агресором.
Проте в Овальному кабінеті накопичувалися застереження. Директорка нацрозвідки Тулсі Габбард представила оцінку, що нарощування військових ресурсів у регіоні може спровокувати масштабну ескалацію й втягнути США в нову війну на Близькому Сході. Разом із нею скептично висловлювалися і віцепрезидент Дж. Д. Венс, і керівник апарату Білого дому Сьюзі Вайлс. Серед опонентів плану була й певна частина держсекретаря Марко Рубіо, який, незважаючи на відому «яструбину» репутацію, вагався щодо здатності ізраїльтян довести операцію до кінця без масштабної американської участі.
Авіаносець Carl Vinson перемістили з Тихого океану в Аравійське море для операцій проти повстанців-хуситів у Ємені, а також для потенційної підтримки ізраїльського удару по Ірану. Лінь Фам
Масштабне нарощування сил
Поки Ізраїль очікував «зелене світло», США почали активно переміщати техніку та особовий склад до регіону. Авіаносці «Harry S. Truman» у Червоному морі та «Carl Vinson» в Аравійському морі могли слугувати як плацдармом для ударних груп, так і стримуючим фактором проти можливих контратак. На суші розгорнули системи Patriot і THAAD, щоб захистити союзницькі підрозділи від балістичних ракет. На базу Дієго-Гарсія в Індійському океані перекинули кілька B‑2 з бомбами GBU‑57A/B вагою 30 000 фунтів, необхідними для руйнування підземних бункерів.
У період інтенсивних консультацій Трамп надіслав Ірану відкритий лист з пропозицією прямого чи опосередкованого діалогу щодо обмеження ядерної програми. Спочатку Тегеран ігнорував цю ініціативу, однак наприкінці березня в офіційному зверненні верховного лідера Алі Хаменеї з’явилася згадка про готовність обговорювати «через посередників». Це стало додатковим аргументом на користь переговірного варіанту в адміністрації Трампа, особливо після того, як Габбард та Венс наполягли: спершу варто випробувати дипломатію, а вже потім — «усі опції на столі».
Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу прилетів до Вашингтона 7 квітня з метою обговорити, зокрема, питання торговельних тарифів. Однак ключовим у порядку денному стало питання про Іран. На зустрічі в Овальному кабінеті, за повідомленнями ізраїльських та американських джерел, Нетаньяху отримав чітке рішення: США не братимуть активної участі в планованому ударі доти, доки триватимуть переговори. У відповідь ізраїльський прем’єр заявив, що будь-яка угода повинна дозволяти «під американським керівництвом піти й розбомбити об’єкти, демонтувати обладнання».
Наступного дня Трамп не відмовився від можливості воєнного варіанту: «Якщо знадобиться, ми застосуємо силу. Ізраїль, звісно, буде в лідерах». Однак офіційно підтвердив, що пріоритет нині віддається дипломатії. Одразу після нетаньягуівського візиту директор ЦРУ Джон Реткліфф вирушив до Єрусалима для «додаткових консультацій», включаючи можливість проведення спільних секретних операцій і посилення санкцій.
Використання американських бомбардувальників-невидимок В-2, здатних нести 30 000-фунтові бомби для підриву бункерів, полегшить будь-який удар по Ірану. Фредерік Браун
Роль секретних операцій та санкцій
Паралельно з відкритими переговорами обговорювали низку «сірих» варіантів: від диверсійних акцій у ключових інфраструктурних об’єктах Ядруна до цілеспрямованих ліквідацій іранських учасників ядерної програми. У колі учасників цих дискусій ― представники ЦРУ, Mossad і Пентагону ― визнали, що така тактика може затримати розвиток програми, але не вирішить проблему остаточно, адже Іран уже навчився відроджувати об’єкти після ударів. Санкційний тиск обговорювався як комплементарний інструмент: жорсткі американські та європейські обмеження здатні підірвати фінансування наукових досліджень.
Адміністрація Трампа опинилася в складному становищі: з одного боку, вона прагне уникнути тавра «втягнутої держави в ще одну війну», з іншого — зберегти репутацію надійного союзника Ізраїлю та гравця, який не дозволить Тегерану стати ядерною загрозою. Тим часом Ізраїль мусить балансувати між наполегливістю у захисті власних інтересів і реаліями залежності від американської військово-технічної підтримки.
Президент Трамп оголосив про переговори з Іраном під час нещодавнього візиту прем'єр-міністра Біньяміна Нетаньяху до Сполучених Штатів. Ерік Лі
Можливі сценарії розвитку подій
- Угода з Іраном. Якщо Тегеран підпише спільний документ за посередництва США та ЄС, він отримує поступову відміну санкцій, але під суворим контролем МАГАТЕ. Ізраїль залишить за собою право на «ретельну перевірку та вторгнення» в разі порушень, але реальна ймовірність застосування удару зменшиться.
- Дипломатія провалиться — превентивний удар. Якщо термін угоди (до кінця літа) мине без досягнень, Ізраїль і дехто з «яструбів» у Пентагоні можуть повторно звернутися до Трампа з проханням про дозвіл на спільну операцію під американським прикриттям.
- Масштабна ескалація. Угода зірветься, Іран завдасть контрудару ракетами по Ізраїлю та американських базах в регіоні. Це спричинить новий виток бойових дій, і Штати швидко втягнуться у пряму конфронтацію.
Один із планів Ізраїлю передбачав поєднання авіаударів із нальотами ізраїльських коммандос для знищення підземних об’єктів, потенційно включно з комплексом Натанз, що посилено охороняється. Рахеб Хомаванді
Висновки та перспективи
Вибір президента Трампа продемонстрував прагматизм: у довгостроковій перспективі дипломатія може виявитись менш руйнівною та дешевшою за військову операцію з невизначеним результатом. Для Ізраїлю це — відтермінування ключового кроку та додатковий тягар у підтримці населення в екстреному стані тривоги.
У глобальному контексті рішення відмовитися від прямої участі в атаці дозволяє США зберегти частину дипломатичного ресурсу для інших криз, зокрема в Індо-Тихоокеанському регіоні. Однак ризик зростання ядерної програми Ірану без стримувальних ударів залишається головною невирішеною загрозою.
Нинішня стратегія — дипломатія з «усіма опціями на столі» — вимагає від обох сторін гнучкості та готовності до компромісу. Якщо переговори призведуть до реального контролю над плутоноґенерацією та зняття ракетної загрози, це стане дипломатичною перемогою Вашингтона. Інакше буде лише питання часу, коли дискусії знову заміняться військовою готовністю, а спроба мирного рішення виявиться нічим іншим, як затишшям перед новим вибухом конфлікту.
