У казино Mount Airy у Маунт-Поконо Дональд Трамп вийшов до прихильників із заявою, що американці “живуть краще, ніж будь-коли”. Формально виступ був присвячений темі affordability, однак сам термін він висміяв, представивши його як вигадану проблему опонентів. За кадром залишилися дані про зростання вартості життя і падіння купівельної спроможності середнього класу.
Економіка США переживає період, коли інфляція сповільнилася, але ціни на продукти, житло й послуги закріпилися на підвищеному рівні. Для домогосподарств це означає, що реальні доходи не встигають за витратами. Саме це люди відчувають у магазинах та платіжках, навіть якщо загальні макропоказники виглядають пристойно. Трамп намагається перекрити цей дисонанс політичним оптимізмом.
Промова тривалістю півтори години стала типовим зразком популізму: трохи вибіркової статистики, максимум емоцій і мінімум системних рішень. Президент змішував поняття, плутав сповільнення інфляції з падінням цін, кілька разів заявляв, що “інфляція зупинена”, хоча офіційні дані показують близько трьох відсотків річних. Це не криза, але й далеко не нуль.
Для виборців у промислові штати, такі як Пенсильванія, це звучить особливо порожньо. Колишні бастіони важкої промисловості, на кшталт Луцерн-каунті, відчувають, як тарифна політика і глобальні зрушення тиснуть на робочі місця, а ціни на житло та комунальні послуги ростуть. Слова про “рекордний успіх” мало співвідносяться з тим, як люди рахують кожен долар наприкінці місяця.
Показові історії пересічних виборців руйнують тріумфальну картинку. Пенсіонерське подружжя, яке раніше утримувало сім’ю на 45 тисяч доларів, тепер урізає витрати, переходить на найдешевше пиво та повертається до купонів. Швачка, яка купувала фурнітуру по вісім–десять доларів, бачить на тому ж товарі цінник 24,99 і змушена думати про підвищення власних розцінок. Для них криза доступності — не політичний хештег, а щоденна реальність.
Трамп, однак, обирає іншу тактику: якщо економічну реальність складно змінити швидко, можна спробувати змінити сприйняття. Він наголошує, що “ціни падають”, заперечує масштаб проблеми і атакує тих, хто говорить про болючу вартість життя. Така риторика апелює до частини електорату, яка довіряє лідеру більше, ніж статистиці, але ризикує відштовхнути тих, хто щодня стикається з реальними рахунками.
Помітна й інша лінія: замість того щоб детально пояснювати, як політика Трампа вплине на інфляцію, енергетичну політику чи ціни на продукти, президент повертається до улюблених тем культурної війни. У промові про економіку він довго говорив про закриття кордонів, порівнюючи США з Північною Кореєю, атакував трансгендерних людей, знову обрав мішенню конгресвумен Ілхан Омар.
Так риторика ненависті підміняє системну економічну дискусію. Міграційна політика подається як універсальна відповідь на всі проблеми: від робочих місць до цін на бензин. Насправді ж зв’язок між поточною вартістю життя та числом шукачів притулку значно слабший, ніж між цінами та глобальними ланцюгами постачання, енергетикою чи тарифами на імпорт.
Не менш показовою була спроба приписати собі “порятунок” U.S. Steel, попри її продаж японській Nippon Steel. Для слухача, який не стежить за деталями, фраза про захист “американської сталі” добре лягає в образ захисника промислових штатів. Але для тих, хто працював на заводах і бачив, як змінюються власники, це вже не так переконливо. Економічна реальність складніша за сценічні формули.
Надмірні, а іноді відверто вигадані цифри стали ще однією рисою виступу. Трамп заявив, що за Байдена “сто відсотків нових робочих місць” дісталися мігрантам, а з його приходом “сто відсотків нетто-робочих місць” нібито отримують громадяни США. Жодна офіційна статистика цього не підтверджує. Але в логіці кампанії важливіше звучання, ніж достовірність.
Такі конструкції підсилюють політичну поляризацію. Виборці Трампа чують просту схему: усі проблеми — через попередників, демократичну адміністрацію і “чужих”, які забирають роботу. Ті ж, хто відчуває економічний тиск, але не готовий приймати ксенофобське пояснення, бачать у цій картині відрив від реальності, а не план дій. У підсумку соціальна напруга тільки зростає.
Спроба перекласти відповідальність на попередника теж має межі. Понад рік по тому, як Трамп переміг Камалу Гарріс і повернувся до влади, дедалі складніше переконувати виборців, що вся економічна ситуація — це суто “спадок Байдена”. Люди бачать, як політика Трампа впливає на ціни, тарифи й податки зараз, а не вчора. Внутрішня політика США перестає працювати за схемою нескінченного “це все вони”.
Інша небезпечна лінія — готовність президента підривати довіру до інституцій, коли це вигідно політично. Натяки, що призначення членів Ради керуючих ФРС нібито підписували автопеном, відкривають поле для майбутніх юридичних атак на незалежний регулятор. Це сигнал не лише ринку, а й партнерам США: економічні правила можуть бути поставлені під сумнів заради передвиборчого ефекту.
Паралельно Трамп знову обіцяє агресивну енергетичну політику — “drill, baby, drill” — і вихваляється захистом вугільної галузі, попри скорочення вугледобувних робочих місць у свій перший термін. Для частини промислових регіонів такі заяви звучать як повернення до “старої доброї” моделі, однак глобальний ринок і кліматична політика дедалі менше дозволяють будувати стратегію лише на викопному паливі.
Блок про боротьбу з наркотрафіком і загрозу ударів по цілях у Венесуелі — ще один елемент геополітичної вистави. Трамп пов’язує кожен перехоплений човен зі збереженими “25 тисяч життів”, хоча військові самі визнають, що маршрути складніші. Такий підхід підсилює образ жорсткого лідера, але нічого не змінює в реальній структурі попиту та пропозиції наркотиків, так само як і в структурі цін у супермаркеті.
На тлі цього з’їзду риторики постає базове питання: чого більше хочуть виборці — психологічного комфорту від слів “ви живете краще, ніж будь-коли”, чи конкретної політики, яка справді знижує вартість життя? Персонажі на кшталт Грега й Донни з Пенсильванії показують, що терпіння вичерпується. Їх не переконують “золоті” обіцянки, коли платіжки й касові чеки говорять інше.
Для України цей сюжет теж має значення. Саме ця адміністрація формує зовнішню політику щодо війни, санкцій і підтримки Києва. Якщо всередині країни Трамп обирає заперечення проблем замість їх розв’язання, переносить провину на “чужих” і знецінює експертну оцінку, не варто очікувати, що у зовнішніх питаннях він раптом стане раціональним технократом. Економічна реальність і далі програватиме політичному спектаклю.
