Запорізька область пережила черговий удар по цивільній забудові: за словами керівника ОВА Івана Федорова, російські атаки планерними бомбами по житлових кварталах поранили 26 людей, серед них — дитина. Над пошкодженими будинками підіймався густий чорний дим, а рятувальники працювали серед завалів і пожеж.
За попередніми даними, було щонайменше три удари по обласному центру та околицях. Два багатоквартирні будинки зазнали серйозних руйнувань: обгорілі фасади, вибиті вікна, обвалені стіни й квартири, перетворені на обвуглені порожнини. Роботи з розчищення тривають, і кількість постраждалих може зрости.
Українське МЗС підкреслило, що під ударом знову опинилися цивільні простори — житло, школи та місця повсякденного життя. Формулювання “навмисно націлені” — важливий політичний маркер: Київ намагається зірвати спроби звести війну до “торгу територіями”, нагадуючи, що насильство спрямоване по людях, а не лише по лінії фронту.
Свідчення мешканців роблять картину максимально приземленою, без ідеології. 70-річна Валентина Сумачова розповіла, що “всі стіни обвалилися”, а квартиру миттєво затягнуло димом, і її з чоловіком виводили рятувальники. Люди стояли в пилюці, дивилися, як гасять полум’я, і чекали, чи знайдуть під уламками ще когось.
Запоріжжя — місто, яке живе під постійним ризиком, бо його південна околиця менш ніж за 25 км від лінії фронту. Через таку близькість до бойових дій удари по ньому повторюються регулярно, а планерні бомби додають нападнику можливість бити по місту, не заходячи в зону найжорсткішої ППО.
Контекст цього удару — переговори та тиск на Україну щодо поступок. Поки дипломати говорять про “формули миру”, мешканці бачать інше: руйнування під’їздів, пожежі, кров і перев’язки. Саме тому репліка 20-річного Валерія Терещенка — “це і є мир?” — стала нервом цієї новини: він показав забинтованим пальцем на палаючу квартиру й сказав, що бомба ледь не влучила в його власну домівку.
У матеріалі звучить і протилежна, але теж зрозуміла людська логіка. Та ж Сумачова каже, що була б готова на територіальні поступки, якби це реально зупинило вбивства. Її аргумент не політичний, а життєвий: територія не варта життя, і вона хоче, щоб діти й онуки мали майбутнє. Це голос втоми, який у 2026 році лише посилюватиметься, якщо війна триватиме без ясної перспективи.
Найнебезпечніше тут — ілюзія “легкого компромісу”. Удар по Запоріжжю демонструє: навіть під час активних переговорів Росія продовжує бити по цивільних цілях, і це підриває довіру до будь-якої паузи без жорстких механізмів контролю та стримування. Для України це аргумент, що безпекові гарантії мають бути конкретними, інакше “перемир’я” стане просто перезавантаженням для нового циклу насильства.
Окремий стратегічний шар — ситуація на сході області. Російські війська останніми тижнями посилювали тиск у східній частині Запорізького напрямку, і Україна змушена розтягувати ресурси по великій лінії фронту. Це означає, що тилові міста, як Запоріжжя, стають ціллю не лише “для залякування”, а й як інструмент виснаження — морального й логістичного.
Прогноз на найближчий період жорсткий: ризик повторних ударів зберігається, бо місто в досяжності авіаційних засобів ураження, а цивільна забудова залишається найбільш вразливою. Якщо паралельно не буде ефективних рішень щодо ППО, укриттів і протидії планерним бомбам, кількість таких трагедій зростатиме незалежно від дипломатичного календаря.
