Новини про можливе створення демілітаризованої зони на сході України сколихнули інформаційний простір та розділили аналітичні кола на два табори: одні бачать у цьому можливість для довгоочікуваного припинення вогню, інші – загрозу національним інтересам України. Ідею озвучив Кіт Келлог – спеціальний представник Дональда Трампа з питань України. Він заявив, що Україна погодилась на тимчасове відведення військ на 15 кілометрів, аналогічно з боку Росії, що створить 30-кілометрову демілітаризовану зону.
Контроль над нею, за словами Келлога, здійснюватимуть сили так званої "коаліції рішучих". Така ініціатива нібито має бути запроваджена на 30 днів, і в разі її успіху – продовжена. Звучить як розсудливий крок до миру, але кожне слово в цій заяві потребує ретельного аналізу. І передусім – контексту. Адже ми говоримо не лише про лінію фронту, а про долі мільйонів людей та політичну карту Європи.
Келлог навів історичні приклади післявоєнної Європи: країни Балтії, розділення Німеччини. Він натякнув, що час може змінити політичні реалії, як це сталося з падінням Берлінської стіни. Але чи доречно порівнювати тимчасові повоєнні компроміси з сучасною ситуацією в Україні, де бойові дії тривають щодня, а території досі залишаються тимчасово захопленими?
Заява Келлога лунає на тлі інформації про односторінкову пропозицію, яку адміністрація Трампа передала Україні в Парижі. У ній нібито пропонувалося визнати контроль Росії над Кримом та послабити санкції. Президент Зеленський підтвердив факт перемовин, але зазначив, що після них з’явився інший документ – результат нових консультацій. Отже, на кону стоїть не лише припинення вогню, а й перспектива нового геополітичного переформатування.
Тимчасове припинення вогню завжди виглядає привабливо. Люди можуть повернутися до своїх домівок, зникає щоденна небезпека обстрілів, відкривається простір для гуманітарної допомоги. Але важливо розуміти: будь-яка демілітаризована зона без надійних міжнародних гарантій може стати лише буфером для перегрупування.
Російська армія неодноразово використовувала перемир’я як тактичну паузу. Україна, з іншого боку, вже кілька разів платила за довіру занадто високу ціну. Виходячи на 15 кілометрів назад, Збройні Сили України ризикують втратити стратегічні позиції. І найголовніше – чи варто вірити, що війська РФ виконають аналогічне зобов’язання? Контроль з боку "коаліції рішучих" може бути ефективним тільки за умови реальної присутності на місцях і політичної волі тиснути на порушників.
Уже сам факт включення до перемовин теми про визнання контролю над Кримом викликає занепокоєння. Це не просто суперечка за територію, це – правова, моральна і політична межа, за якою починається легалізація агресії. Мир за рахунок поступок, які підривають державну цілісність, не може бути тривалим і справедливим.
Ключові слова, які фігурують у публікації Reuters, вказують на серйозність намірів США сформувати новий порядок безпеки у Східній Європі. Проте чи враховується в ньому голос українського народу? Позиція Президента Зеленського свідчить про спробу протистояти неприпустимим поступкам, але чи вистачить політичного ресурсу протистояти тиску сильних гравців?
Війна в Україні – не просто збройне протистояння. Це боротьба за право бути частиною цивілізованого світу, за цінності, що протистоять імперським амбіціям. Пропозиції про демілітаризовану зону, тимчасове перемир’я, компроміси виглядають привабливо лише на папері. На ділі ж кожне таке рішення може мати невідворотні наслідки.
Якщо тимчасове припинення вогню не супроводжується стратегією повернення всіх територій, гарантіями безпеки та міжнародним тиском на агресора – воно ризикує стати черговою пасткою. Україна має право на безпеку, на повагу до своїх кордонів, на підтримку, яка не ставить її у позицію залежності.
Демілітаризована зона може бути шансом. Але лише тоді, коли вона слугуватиме етапом до миру, а не способом заморозити конфлікт і визнати силовий тиск як нову норму. Світ має чути голос України – не як об'єкта переговорів, а як суб'єкта, що бореться за свою свободу.
