Українська війна давно перестала бути лише зіткненням артилерії, піхоти й бронетехніки. Вона стала лабораторією дронів, радіоелектронної боротьби, кіберзахисту, розвідки в реальному часі та швидких технологічних циклів. Тепер до цієї лабораторії додається ще один вимір — боротьба за свідомість.
У Києві дедалі виразніше говорять про наступну фазу війни: не заміну фронту інформаційними операціями, а доповнення поля бою впливом на російське суспільство, мобілізаційну здатність Кремля та психологічну стійкість держави-агресора. Україна, яка змогла перетворити нестачу класичного озброєння на перевагу в безпілотниках, шукає подібну асиметрію в інформаційному просторі.
Ініціаторкою цього зсуву стала Марія Берлінська — одна з ключових фігур української дронової революції. Ще з 2014 року вона просувала використання безпілотників, навчала операторів, будувала волонтерські мережі й допомагала перетворити дрони з допоміжного інструмента на один із центральних елементів війни. Тепер вона формує новий напрям — Victory Neurones.
За оцінкою Дейком, значення цієї ініціативи не в появі ще однієї організації, а в зміні стратегічного мислення. Україна починає переносити модель, яка спрацювала у сфері дронів, у сферу когнітивної війни: мережевість, конкуренція ідей, швидке тестування, залучення цивільних експертів, масштабування успішних рішень і постійна адаптація до противника.
Фраза Берлінської про те, що війни починаються й закінчуються не в окопах, а в головах людей, звучить не як метафора, а як воєнний розрахунок. Україна розуміє: самими дронами війну не виграти, якщо Росія зможе нескінченно поповнювати армію, придушувати сумніви всередині суспільства й продавати війну як норму життя.
Дрони дали Україні час, простір і нову тактичну мову. Вони допомогли стримувати російські штурми, зменшувати розрив у ресурсах, бити по техніці, логістиці й піхоті. Але технологічна перевага на фронті не скасовує демографічної й мобілізаційної проблеми. Якщо Кремль наважиться на нову велику мобілізацію, математика війни знову стане жорсткішою.
Саме тому українські військові й цивільні фахівці дедалі частіше говорять про російську мобілізацію як про психологічну ціль. Завдання полягає не лише в тому, щоб знищувати солдатів на полі бою, а й у тому, щоб знижувати готовність росіян ставати цими солдатами, підтримувати війну, приймати втрати як належне й довіряти державній пропаганді.
Це не означає, що Україна відкриває для себе інформаційну війну вперше. Росія веде її проти України роками — ще до анексії Криму, до повномасштабного вторгнення, до ракетних ударів по енергетиці й містах. Москва системно працювала з розколами, мовою, страхами, історичними міфами, корупційними сюжетами, зневірою та недовірою до держави.
Після 2022 року цей тиск став частиною повномасштабної агресії. Російські кібератаки били по українській енергетиці, зв’язку, державних сервісах і медіаінфраструктурі. Паралельно інформаційні кампанії намагалися підірвати мобілізацію в Україні, посварити військових і цивільних, дискредитувати командування, посіяти втому від війни й довести, що опір марний.
Україна вистояла значною мірою тому, що навчилася швидко перебудовуватися. Дані переносилися у глобальні хмарні системи, цифрова держава не зламалася, волонтерські мережі працювали поруч із державними інституціями, а суспільство виробило високу стійкість до очевидної російської пропаганди. Але захист — це лише половина завдання.
Тепер Київ говорить про наступальну сторону когнітивної війни. Не тільки відбивати російські впливи, а й бити по російській здатності підтримувати війну. Не тільки спростовувати фейки, а й змінювати середовище, у якому вони працюють. Не тільки реагувати, а й перехоплювати ініціативу.
Це особливо складно, бо Росія залишається однією з найсильніших держав світу у сфері інформаційного впливу. Її досвід іде від радянської пропаганди, операцій активних заходів, роботи спецслужб, контрольованих медіа, фабрик тролів, мереж псевдоекспертів і глибокого знання західних слабких місць. Кремль десятиліттями вчився не переконувати всіх, а розкладати довіру.
Російська модель не завжди прагне змусити людину повірити в одну правду. Часто вона прагне зробити так, щоб людина не вірила нікому. Якщо все брехня, якщо всі однакові, якщо демократії лицемірні, якщо війна неминуча, якщо від громадянина нічого не залежить, тоді авторитарна влада отримує найцінніше — пасивність.
Для України небезпека полягає в тому, що просте спростування не завжди працює. Коли держава або медіа починають пояснювати, чому той чи інший російський меседж є брехнею, вони можуть ненавмисно повторювати сам меседж і робити його помітнішим. У когнітивній війні правда важлива, але форма, ритм і момент її подачі іноді визначають не менше.
Саме тому новий український підхід потребує не лише патріотизму, а й професійності. Психологічні операції, стратегічні комунікації, кібербезпека, соціологія, мовознавство, антропологія, аналіз російських еліт, регіональних відмінностей і травм суспільства мають працювати разом. Інакше інформаційна кампанія перетвориться на шум, який не змінює поведінки.
У цьому сенсі показовим є заклик українських фахівців не відмовлятися від вивчення російської мови й російського суспільства. Після років війни емоційне відторгнення всього російського зрозуміле. Але для держави, яка бореться за виживання, знання противника — не культурна поступка, а зброя. Не для захоплення Росією, а для виявлення її слабких місць.
Російське суспільство не є монолітом, навіть якщо Кремль намагається показати його таким. Є регіони, які несуть непропорційний тягар мобілізації. Є сім’ї, які втрачають чоловіків і синів заради абстрактних імперських формул. Є бізнеси, які живуть під санкційним тиском. Є чиновники, які бояться поразки більше, ніж миру. Є еліти, які публічно демонструють лояльність і приватно рахують ризики.
Саме ці розриви й можуть стати об’єктом української когнітивної стратегії. Не у вигляді примітивної пропаганди, яка лише повторює бажане, а у вигляді точного розуміння: що росіяни бояться втратити, де Кремль змушений брехати найбільше, які групи найбільш чутливі до ціни війни, які теми здатні знизити готовність до мобілізації.
Однак тут Україна стикається з етичною межею. Воюючи проти держави, яка системно використовує брехню, Київ не може дозволити собі просто стати дзеркалом Кремля. Сила української позиції значною мірою трималася на довірі: до власного суспільства, до союзників, до образу України як держави, що захищається. Руйнування цієї довіри було б стратегічною помилкою.
Когнітивна війна не обов’язково означає дезінформацію. Вона може означати правду, подану точно туди, де її найбільше боїться противник. Імена загиблих. Реальну ціну мобілізації. Корупцію військових начальників. Нерівність між Москвою й депресивними регіонами. Контраст між життям еліт і смертю провінційних солдатів. Наслідки санкцій. Безперспективність нескінченної війни.
Саме така стратегія може бути сильнішою за вигадані сюжети. Російська система вразлива не тому, що в ній немає пропаганди, а тому, що пропаганда змушена весь час прикривати реальність. Втрати існують. Труни існують. Інфляція існує. Страх нової мобілізації існує. Питання лише в тому, чи зможе Україна зробити ці факти політично відчутними для росіян.
Міноборони України вже говорить про створення центру когнітивної війни. Це важлива інституційна ознака: напрям виходить із волонтерського ентузіазму й переходить у державну політику. Але сама держава не зможе закрити весь фронт. Як і у випадку з дронами, успіх залежатиме від поєднання офіційних структур, технологічних команд, аналітиків, волонтерів і приватного сектору.
Український досвід дронів показав, що централізована армія може програвати темп, якщо не дає простору експерименту. Перевага України виникала там, де багато команд паралельно тестували рішення, швидко помилялися, швидко виправлялися й одразу передавали результат на фронт. У сфері інформаційного впливу ця логіка може бути не менш важливою.
Але когнітивний фронт має іншу природу. Дрон або влучив, або ні. Радіоелектронна система або придушила сигнал, або ні. Інформаційна кампанія може діяти повільно, непрямо, через сумніви, розмови, відмови, дрібні зсуви поведінки. Її результат важче виміряти, легше перебільшити й небезпечніше імітувати.
Тому українська система потребуватиме суворої оцінки ефективності. Не кількості постів, роликів, мемів чи каналів, а реальної зміни поведінки: чи падає готовність іти до військкомату, чи зростає страх мобілізації, чи поширюються конфлікти між регіонами й центром, чи змінюється тон розмов у російських родинах, чи починають еліти сумніватися в ціні війни.
Це складний і довгий процес. Росія ізольовує інформаційний простір, карає за антивоєнні висловлювання, блокує незалежні медіа, криміналізує правду про армію й нав’язує громадянам державну картину світу. Але навіть закриті системи мають тріщини: месенджери, родинні зв’язки, міграція, фронтові втрати, корупційні скандали, локальні образи, економічна втома.
Українська мета — не обов’язково змусити росіян масово вийти на вулиці. У нинішній Росії це майже неможливо без глибокого розлому в елітах. Реалістичніша мета — знизити мобілізаційну керованість, збільшити недовіру до наказів, підвищити ціну вербування, посилити страх перед фронтом і зробити війну менш зручною для мовчазної більшості.
Так працює асиметрія. Україна не може перемогти Росію кількістю населення, території або сировини. Але вона може бити по місцях, де російська сила залежить від згоди, страху й звички підкорятися. Якщо мобілізація стане політично дорожчою, Кремль буде змушений або платити більше, або тиснути сильніше, або шукати інші форми продовження війни.
Кожен із цих варіантів має для Москви ціну. Більші виплати розігрівають бюджетний тиск. Жорсткіший примус збільшує соціальне невдоволення. Прихована мобілізація виснажує регіони. Вербування в колоніях і серед маргіналізованих груп погіршує якість війська. Чим менш безкоштовною стає війна для російського суспільства, тим важче Кремлю продавати її як далеку й контрольовану.
Україна вже частково робить це ударами по нафтовій інфраструктурі, військових заводах, логістиці й аеродромах. Такі операції показують росіянам, що війна повертається на їхню територію. Але фізичний удар має обмежений психологічний ефект, якщо його не супроводжує пояснення, яке вписує страх у ширшу картину: це наслідок рішення Кремля продовжувати агресію.
Саме на стику фізичного й інформаційного тиску може виникнути нова українська стратегія. Дрон б’є по об’єкту. Комунікація пояснює, чому цей об’єкт важливий. Соціальна робота з аудиторіями показує, хто платить за війну. Кібероперації відкривають приховані дані. Аналітика визначає, де російська система найтонша. Усе разом створює не разовий ефект, а кампанію.
Проте ризик полягає в надмірній вірі в «битву за голови». Авторитарні суспільства можуть витримувати більше болю, ніж очікують їхні противники. Пропаганда, страх, репресії, байдужість і вивчена безпорадність здатні довго утримувати населення в пасивності. Росіяни можуть знати про втрати й усе одно не діяти. Можуть не любити війну й водночас боятися миру, який виглядатиме як поразка.
Тому когнітивна війна не є чарівною зброєю. Вона не замінить артилерію, ППО, ракети, дрони, укріплення, мобілізацію в Україні й західну підтримку. Вона може лише змінити співвідношення витрат, прискорити втому противника, ускладнити його мобілізаційні рішення й допомогти Україні не програти війну на виснаження.
У цьому сенсі Берлінська говорить про наступну фазу не тому, що попередня завершилася. Дронова війна триває, фронт тримається на технологіях, а російські ракети й керовані авіабомби залишаються смертельною загрозою. Але Україна шукає новий шар переваги, бо розуміє: Росія адаптується. Там, де українці сьогодні мають перевагу, завтра Москва намагатиметься її скоротити.
Росія вже змагається в дронах, нарощує виробництво, копіює рішення, вдосконалює радіоелектронну боротьбу й шукає способи придушити українські інновації масштабом. Якщо технологічний баланс на полі бою вирівнюється, тоді ще важливішим стає питання, чия система швидше навчається — і чия система краще впливає на волю противника.
Саме воля є головною ціллю будь-якої війни. Території захоплюють не заради ліній на карті, а щоб змусити політичну спільноту прийняти чужу волю. Росія хоче змусити Україну й Захід повірити, що опір марний, час працює на Москву, а людський ресурс Кремля безмежний. Україна хоче довести протилежне: російська війна має межі, і ці межі можна наблизити.
Для цього потрібна не лише технічна майстерність, а й глибоке розуміння Росії. Її регіонів, мовних кодів, імперських міфів, страхів перед хаосом, культу перемоги, зневаги до слабкості, ненависті до приниження, пам’яті 1990-х, залежності від телевізора й одночасної недовіри до офіційної мови. Без цього будь-яка кампанія ризикує говорити з росіянами українськими очікуваннями, а не їхніми страхами.
Тут Україна має непросту перевагу. Вона добре знає Росію, бо жила поруч із нею, всередині її культурного й політичного тиску, у спільному пострадянському просторі, у тіні її імперських претензій. Але після 2022 року це знання стало болючим. Повернутися до вивчення Росії означає для багатьох українців знову дивитися в обличчя джерелу насильства. Та стратегічно це необхідно.
Когнітивна війна також потребує координації із союзниками. Російська інформаційна машина працює не лише всередині Росії, а й у Європі, США, Глобальному Півдні. Вона просуває втому від України, страх ескалації, сумніви в корупції, звинувачення в «чужій війні», заклики до миру на умовах агресора. Тому українська відповідь має бути одночасно внутрішньоросійською й міжнародною.
На Заході ця відповідь не може виглядати як груба пропаганда. Союзники потребують довіри, доказів, моральної ясності й стратегічної логіки. Україна має пояснювати не лише свою жертву, а й інтерес партнерів: якщо Росія доведе, що агресія працює, наступні війни стануть дорожчими для всіх. Це також битва за свідомість, але вже не російську, а західну.
Водночас українська держава має берегти власне суспільство. Інформаційна війна не повинна перетворитися на внутрішній контроль думок, придушення складних розмов або підміну довіри мобілізаційними гаслами. Українська стійкість тримається не лише на єдності, а й на здатності говорити правду про втрати, помилки, втому, корупцію й ціну війни.
Це велика відмінність між Києвом і Москвою. Російська система боїться правди, бо правда руйнує міф про непомильність влади. Українська система може помилятися, сваритися, критикувати себе й усе одно залишатися сильнішою, якщо ця відкритість не знищує довіру, а очищує її. У довгій війні це не слабкість, а ресурс.
Тому майбутній український фронт когнітивного впливу має складатися з двох частин. Зовнішня — спрямована на послаблення російської підтримки війни й мобілізації. Внутрішня — спрямована на збереження української стійкості без самообману. Перша б’є по волі противника. Друга не дозволяє противнику бити по волі України.
Марія Берлінська свого часу побачила в дронах не гаджет, а нову архітектуру війни. Тепер вона бачить подібну архітектуру в роботі з людською свідомістю. Це не означає, що поле бою переміститься з окопів у соціальні мережі. Це означає, що окопи, дрони, хмари даних, кібероперації, мобілізація, мова й страх стають частинами одного воєнного організму.
Україна не має розкоші воювати лише там, де зручно. Вона змушена шукати слабкі місця сильнішого противника всюди — у небі, на морі, у тилу, в економіці, у технологіях і в головах. Якщо Росія робить ставку на виснаження, Україна мусить бити по самій здатності Росії витримувати це виснаження.
Саме тому битва за свідомість стає не другорядним театром, а продовженням війни іншими засобами. Вона не принесе швидкої перемоги й не замінить зброї. Але вона може зробити російську війну важчою для самої Росії, а український опір — менш самотнім перед масою противника.
Наступна фаза війни не скасовує попередню. Дрони й надалі літатимуть над посадками, артилерія битиме по позиціях, ракети — по містах, а солдати триматимуть лінію. Але поряд із цим дедалі важливішим ставатиме інше поле — невидиме, повільне, складне, де вирішується, хто вірить у перемогу, хто боїться мобілізації, хто сумнівається в наказі й хто першим втомиться платити за війну.
Україна вже довела, що може перетворювати вимушену слабкість на технологічну перевагу. Тепер вона намагається зробити те саме з інформаційним простором. Якщо їй це вдасться, війна з Росією залишиться битвою армій, але перестане бути лише нею. Вона стане боротьбою за межу, після якої російське суспільство більше не зможе вдавати, що війна відбувається десь далеко й не має до нього жодного стосунку.
