Кожен раз, коли з автобуса виходять стомлені українські військовополонені, Марія Пильник тримає в руках фотографію свого чоловіка Дмитра і запитує: “Чи бачили ви його серед себе?”. Зниклого безвісти електрика, мобілізованого наприкінці 2022 року, востаннє бачили під час боїв за Бахмут у лютому 2023-го. Незважаючи на відчай та невизначеність, вона не втрачає надії дізнатися, що сталося з його підрозділом, і чому досі немає жодної офіційної інформації.
У травні 2025 року відбувся масштабний обмін тисячі полонених віком до 25 років, а вже в червні — перший етап передачі важкопоранених і хворих. Саме тоді Марія приїхала до місця обміну разом із сином Артемом, якому нині п’ять років. Вона запитувала у бойових товаришів Дмитра про можливий його захват або місцезнаходження. Більшість повернених не пам’ятають деталей бою, а дехто через важкі травми не в змозі говорити. Проте кожне людське свідчення наближає Марію до відповіді.
За даними української влади, від початку повномасштабного вторгнення понад 70 000 осіб визнано зниклими безвісти — переважно це військові, але серед них є й цивільні. Ім’я Дмитра досі не з’явилося в жодному списку. Міністерство оборони РФ ніколи офіційно не повідомляло Києву перелік полонених, тож українські родини збирають інформацію з розмов та неформальних чатів, обмінюються даними й фотографіями, щоб встановити долю своїх близьких.
Марія зверталася до державних органів і писала листи російським уповноваженим, але результатів не було. Вона здала зразки ДНК сина, щоб уповноважені могли повідомити, якщо будуть знайдені рештки її чоловіка. “Я не вірю, що він мертвий, — каже вона. — Якщо Бог дасть, він обов’язково повернеться додому”. Цю віру підкріплює кожний погляд на сім’ї, що з радістю зустрічають звільнених бійців, загортаючи їх у синьо-жовті прапори й співаючи “Слава Україні!”
29-річна Марія Пильник, яка намагається дізнатися все, що може, про свого чоловіка, який зник безвісти на передовій протягом останніх двох років, від звільнених під час обміну військовополоненими, дає інтерв'ю на тлі нападу Росії на Україну в Чернігові. Влад Смілянець
Петро Яценко із Координаційної ради з обміну полоненими розповідає, що наступні етапи передачі відбудуться через безпечні коридори та за участю Червоного Хреста. Планується також домовитися про передачу тіл загиблих, але ця процедура поки що на стадії узгодження. Уряд готує інформаційні платформи для родичів зниклих безвісти, щоб покращити комунікацію й оперативно інформувати про кожен етап обміну.
Життя Марії та її сина у селі на межі Чернігівщини пройшло через окупацію, обстріли й евакуації. Вона працює за державною допомогою, бо часом не може залишити Артема на чужих людей та відвідати місце обміну. Проте важливість особистої присутності пояснює просто: “Тільки я можу відстояти інтереси свого чоловіка. Хто, як не я?” Під час останнього обміну її емоції вирували, але зустріч із десятками побратимів на тротуарі пробудила бойовий дух шукати далі.
Експерти з прав людини зауважують, що відсутність прозорих даних про військовополонених створює додатковий гуманітарний виклик. Необхідна модернізація реєстраційних процедур та обмін інформацією між сторонами конфлікту відповідно до міжнародного права. Зокрема, учасники мирних переговорів у Туреччині обговорюють створення незалежної платформи для фіксації даних про зниклих безвісти, полонених і загиблих.
Попри відсутність остаточного прогресу в питанні припинення вогню, саме обміни полоненими залишаються найвідчутнішим результатом прямих переговорів. Родини, які вже повернули своїх бійців, відзначають: хоча рани фізичні заліковуються довго, найскладніше — це чекання та невизначеність. Підтримка держави та волонтерів у наданні психологічної допомоги може стати важливим чинником для тих, хто відновлюється після полону.
У майбутньому Україна та її партнери планують розширити гуманітарні ініціативи: від безкоштовних перевезень поранених до програм реабілітації та професійної перепідготовки ветеранів. Створення національного реєстру зниклих безвісти та вдосконалення обмінних механізмів дадуть змогу родинам на кшталт сім’ї Пильник отримувати своєчасну інформацію й менше жити в невідомості.
Наразі Марія й Артем продовжують чекати. І хоча кожний новий обмін може бути результативним лише частково, це залишає їм шанс побачити Дмитра живим. “Надія помирає останньою”, — каже вона. І кожного разу, стоячи серед звільнених полонених, вона готова вірити, що найближчим часом серед них буде й її коханий чоловік, зі словами: “Тато, ти повернувся!”
