Після удару біля нафтопроводу «Дружба» Угорщина прийняла 35 тис. тонн української нафти на прохання Києва. Інцидент оголив вузькі місця транзиту, санкцій ЄС та енергетичної безпеки регіону.
Україна й Угорщина опинилися по різні боки однієї труби: «Дружба» стала не лише маршрутом транзиту нафти, а й інструментом політики. Після удару й пожежі біля інфраструктури наприкінці січня тема повернулася в порядок денний ЄС.
Глава MOL Жолт Гернаді заявив, що компанія прийняла близько 35 000 тонн української нафти через нафтопровід «Дружба» — на прохання української сторони, щоб зняти ризики ескалації пожежі. За його словами, обсяг надійшов за 2–3 дні.
Поставки нафти до Угорщини та Словаччини через південну гілку «Дружби» зупинені з 27 січня після атаки на насосні установки на заході України, про що Київ повідомляв як про російський удар. Відтоді інцидент перетворився на предмет спору всередині ЄС.
За попереднім аналізом Дейком, сама поява «української нафти» в російськоцентричній логістиці — сигнал, що труба давно працювала як гібридний коридор: у ній змішуються енергетика, безпека і дипломатія. Це створює поле для маневрів усіх сторін.
Reuters із посиланням на джерела в галузі писав, що до пошкодження «Дружба» транспортувала не лише російську нафту, а й певні обсяги української — значно менші за російські, але політично важливі. Для Києва це ще й потенційна експортна виручка.
У Будапешті та Братиславі паралельно звучить інша версія: Україну звинувачують у затягуванні відновлення «з політичних причин», а Угорщина використовує тему для блокування нових санкцій ЄС проти Росії. Київ наполягає: ремонт залежить від безпекових умов.
Диспут навколо «ремонту насосних станцій» показує, як швидко технічне питання стає геополітичним. Для Євросоюзу це незручний сюжет: два члени ЄС досі істотно спираються на російську нафту, тоді як інші країни прискорюють відмову.
Гернаді підкреслив, що, на думку MOL, сам нафтопровід не був ушкоджений, а проблема виникла «поряд» із трубою. У цій деталі — ключ: якщо лінія ціла, відновлення транзиту нафти теоретично простіше, але не обов’язково швидше.
Ризик тут у тому, що будь-яке відновлення роботи під час обстрілів підвищує ймовірність повторних інцидентів. Це не лише про трубу, а про персонал, електроживлення, пожежні системи й логістику реагування. «Енергетична безпека» в таких умовах — це насамперед стійкість.
Паралельно MOL змушена працювати з внутрішніми обмеженнями: головний нафтопереробний завод Угорщини — Danube Refinery — за словами Гернаді, лишається приблизно на 40% нижче потужності через торішню пожежу, і так буде щонайменше до серпня.
Це робить питання «постачання нафти» ще гострішим: якщо НПЗ недозавантажений, країна більше залежить від імпорту нафтопродуктів і від стабільної роботи маршрутів. Будь-яка пауза на «Дружбі» множиться на виробничі обмеження.
Альтернатива — Адріатичний нафтопровід із боку Хорватії, який дозволяє заводити морські партії. Гернаді сказав, що цього року його пропускну здатність тестуватимуть неодноразово, тобто MOL готується до сценарію тривалих збоїв.
Та «Адріатичний маршрут» теж не чарівна паличка: у пікові періоди він конкурує за обсяги, потребує узгоджень, а також упирається у технологічні налаштування НПЗ під різні марки нафти. Диверсифікація завжди дорожча, але інколи дешевша за дефіцит.
Для України короткостроковий мотив — безпечне розвантаження резервуарів і локалізація пожежі — виглядає прагматично. Але довгостроково «українська нафта» в «Дружбі» підсвічує інше: Київ не хоче бути транзитним «заручником» чужих домовленостей.
Для Угорщини ж «російська нафта» лишається фактором внутрішньої цінової політики. Орбанів уряд прямо пов’язує тему труби з «вартістю пального» та будує навколо цього публічну аргументацію, посилюючи тиск на Брюссель.
У цій конфігурації «санкції ЄС» стають розмінною монетою: Будапешт і Братислава прагнуть зберегти винятки, а Київ — не дати трубі перетворитися на канал політичного шантажу. Власне тому технічні терміни ремонту так швидко політизуються.
Війна в Україні додає системний ризик: навіть якщо трубу можна полагодити, стабільність транзиту нафти не гарантується. Інфраструктура стає мішенню, а кожна атака підриває довіру до маршруту — і підвищує вартість страхування та логістики.
Найімовірніший сценарій на весну — «плаваючий режим»: часткові рішення, ситуативні перекачування, тиск у переговорах і паралельне нарощування альтернатив через Адріатику. Це не зніме політичної напруги, але зменшить ризик фізичного дефіциту.
Якщо ж транзит нафти через «Дружбу» затягнеться в паузі, ЄС отримає ще один тест на єдність: чи здатні країни-члени погоджувати санкційні пакети, коли енергетичні винятки стають інструментом блокування рішень.
Історія з 35 тисячами тонн показала головне: в епоху ударів по інфраструктурі навіть невеликий технічний маневр перетворюється на геополітичний сигнал. «Нафтопровід Дружба» знову працює як нервова система регіону — і кожен її збій відчувають у Брюсселі.
