У затишному кафе середмістя Білої Церкви 59‑річний Віталій Дрибниця відкриває ноутбук і заходить на сайт Chatroulette — платформу, яка миттєво поєднує абонентів з усього світу. Його мета проста й водночас складна: переконати випадкового росiянина в тому, що в Кремлі брешуть, коли запевняють, що Україна ніколи не існувала незалежною державою.
Ще кілька років тому Віталій Дрибниця був звичайним вчителем історії у середній та старшій школі. Підтримуючи новаторські методики, він розробляв уроки, у яких розповідав про Голодомор, визвольні змагання 1917—1921 років і про формування української мови як окремої від російської. Але після виходу на пенсію й погіршення здоров’я він усе більше стурбувався зростанням інформаційної агресії Росії. Коли влітку 2021 року Володимир Путін опублікував свій «історичний трактат», де стверджував, що українці й росіяни — «один народ», Дрибниця вирішив діяти.
Відтоді він щодня проводить по кілька годин в онлайн‑чати з невідомими співрозмовниками з Росії. Свої розмови записує на відео й завантажує на YouTube‑канал “Vox Veritatis” («Голос Істини»). Сьогодні на нього підписано майже півмільйона користувачів, переважна більшість — українці, які прагнуть краще розуміти власну історію та навчитися аргументовано відстоювати суверенітет своєї держави.
З першої ж хвилини бесіди Дрибниця ставить жорстке запитання: «Кому належить Крим?» Часто його співрозмовники, не замислюючись, відповідають: «Нам». І починається детальний історичний екскурс: від князів Ольговичів і Гетьманщини до розділів між Австро‑Угорщиною та Російською імперією після Люблінської унії. Питання про мову веде до розмови про першу українську абетку, створену преподобним Нестором-літописцем, й до мовної політики царських урядів, що свідомо знищували українську культуру.
Пам’ятник у Києві жертвам Голодомору, організованого Кремлем голодомору, який убив мільйони українців у 1932-33 роках. Брендан Хоффман
У ході цих діалогів іноді випливає замішання: «А хіба ви не складова частина одного народу?» «А якщо поляки та українці жили в Речі Посполитій, чи були вони «братьями»?» — відповідає Дрибниця, підштовхуючи співрозмовника до усвідомлення відмінностей мов, віри та політичних інтересів. Часто той, хто починав із впевненості, наприкінці визнає: «Мабуть, я не мав рації».
Та попри численні приклади успіху, Дрибниця визнає: навряд чи він здатен радикально змінити погляди росіян, які приходять на Chatroulette, аби відстоювати офіційну кремлівську нарацію. Часто там уже сидять «тролі», налаштовані агресивно та фактично незацікавлені в діалозі. Чимало розмов завершуються глузуваннями, образами, іноді — спробами обірвати з’єднання.
Натомість в Україні його відео здобули потужний резонанс. Люди, виховані на радянських посібниках, починають переглядати свої уявлення про власне минуле. Після перегляду ролика про Поділля у XV столітті, де йдеться про козацькі союзи та перші столичні центри української культури, пенсіонери дякують у коментарях: «Я нарешті дізнався правду про наш край». Молодь запитує, де подивитися документи про українську державність 1918 року, аби переконатися особисто.
У хронології власного життя Дрибниця називає два переломні моменти. Перший — закінчення університету у 1991 році, коли він, типовий «совок», почув про Голодомор із бібліотеки «Правди» і зрозумів, що реальна історія потайки фальсифікувалася десятиліттями. Другий — початок війни 2014 року, коли Крим анексували, а потім — масштабне вторгнення 2022‑го. Тоді він остаточно усвідомив, що знання минулого — це не лише науковий інтерес, а й чинник національної безпеки.
Хоча над Білою Церквою далеко від лінії фронту, над містом Біла Церква часто чути звуки безпілотників, що летять у бік Києва, кілька будівель у місті зруйновано ударами безпілотників. Брендан Хоффман
Методика Дрибниці базується на запитаннях — він ніколи не дає одноманітної лекції, натомість «проколює» співрозмовника гострими уточненнями, будь‑то щодо походження топоніма «Україна», ролі гетьмана Богдана Хмельницького чи витоків «Молитви за Україну» в народній творчості. Він добре пам’ятає, як у 2018 році одна росіянка заявила, що українська пісня «Ще не вмерла…» нібито виникла вже після 1991 року. Віталій миттєво надав підтвердження з архівних джерел 1917 року, й це змусило жінку задуматися.
Та будь‑яка критика Дрибниці нагадує: «Ви маєте якісь свої симпатії — тому й викладаєте історію». Він відповідає, що симпатії тут ні до чого: є факти, документи, хроніки. І закликає їх шукати в українських архівах, доступних онлайн. За роки війни Україна оцифрувала величезний масив історичних матеріалів, та більшість громадян досі цього не усвідомили.
Згодом Віталій помітив: головна його аудиторія — не росіяни, а українці. Серед глядачів його каналу багато викладачів, учнів, працівників бібліотек. Кожне відео підсилює їхню готовність аргументовано спростовувати чужі фейки — на робочих порадах, у сімейних дискусіях, у соцмережах. «Коли ми разом відслідковуємо помилки у підручниках і ділимося знаннями, це справжня перемога», — каже Дрибниця.
Дрібниця, гуляючи берегом Росі в Білій Церкві. «Люди зазвичай не знають власної історії», – сказав він. Брендан Хоффман
Своєю працею він нагадує про моральний обов’язок істориків: «Якщо ми мовчатимемо, то Путін переможе, бо він уже записав свою версію правди й нав’язує її мільйонам». Попри втому й імунітет до фальшивок, який Віталій мимоволі виробив, він не збирається зупинятись. Його соцмережі переповнені запитами: «Роз’ясніть, будь ласка, про становлення Центральної Ради», «Де шукати документи про Голокост у Галичині?» або «Хто такий Петлюра?». На всі відповіді потрібно час, дослідження й точність.
Наприкінці одного з останніх роликів Дрибниця звертається прямо до глядача: «Ви — наступне покоління кадрових істориків. Не бійтеся перегорнути радянські сторінки, відкривати архіви, ставити під сумнів усталене. І тоді ми разом допоможемо Україні відкрити справжню історію і закріпити її у свідомості всієї нації».
У час, коли зброя на полі бою губить життя, стріли фейків в інформаційній війні нищать пам’ять та ідентичність. Саме тому праця одного «вуличного викладача» здобуває величезне значення: він несе знання в найвіддаленіші куточки інтернету й повертає людям віру в те, що історія може бути джерелом єдності, а не приводом для конфліктів. І поки існує хоча б одна людина, готова поставити питання — «А чи правда, що…?», — Віталій Дрибниця продовжить свою місію.
