Напередодні Великодня Україна та Росія провели один із найбільших за останній час обмінів військовополоненими. Додому повернулися 175 українських військових і семеро цивільних. Це рішення виглядало як рідкісне вікно для гуманітарного компромісу в умовах затяжної війни, де навіть базові питання людяності часто стають предметом торгу.
Однак за зовнішньою симетрією обміну приховується інша реальність: Київ розраховував на значно ширший формат. Українська сторона підготувала пропозиції, які дозволили б повернути більше полонених, включно з тими, хто перебуває в ізоляції з перших місяців повномасштабного вторгнення. Ці ініціативи не були прийняті.
Відмова розширити обмін підкреслює структурну асиметрію процесу: гуманітарні питання залишаються залежними від політичної доцільності. Саме це, за попереднім аналізом «Дейком», перетворює переговори про полонених на інструмент тиску, а не виключно на механізм повернення людей.
Заяви української сторони звучать обережно, але послідовно. Ідея «великоднього обміну» розглядається не як одноразова акція, а як початок серії домовленостей. У цьому формулюванні — ключова стратегія: розширювати процес поступово, навіть якщо кожен крок дається через відмови та обмеження.
Склад повернених також показовий. Серед них — військові з різних напрямків фронту: Маріуполь, Донбас, південь, північні регіони. Багато хто перебував у полоні з 2022 року, частина — поранені. Це означає, що обмін не лише гуманітарний жест, а й питання фізичного виживання людей, чий стан з кожним місяцем погіршується.
Водночас сам факт обміну демонструє: канал комунікації, попри війну, не зруйнований. Переговори тривають, навіть якщо їхній результат не відповідає очікуванням. Це створює вузьке, але стабільне поле для подальших домовленостей — критично важливе для тисяч родин, які чекають повернення близьких.
Україна у цій конфігурації діє з двома паралельними цілями. Перша — максимально розширити списки на обмін, включаючи важкопоранених і тих, хто утримується тривалий час. Друга — зберегти сам механізм переговорів, не допустивши його повного блокування навіть у разі чергових відмов.
Російська позиція, навпаки, виглядає більш вибірковою. Контроль над темпами та масштабом обмінів дає можливість використовувати полонених як переговорний ресурс. У такій логіці кожен обмін стає не гуманітарним актом, а частиною ширшої стратегії впливу.
Саме тому очікування України сформульовані стримано. Йдеться не про швидке вирішення, а про поступове нарощування обмінів після Великодня. Якщо нинішній етап — лише початок, наступні кроки залежатимуть від здатності зберегти переговорний процес і розширити його рамки.
У підсумку великодній обмін стає більше ніж подією одного дня. Це тест на можливість відокремити гуманітарний вимір війни від політичного. Поки що цей розрив не відбувся. Але навіть обмежений результат означає головне: процес не зупинений — а отже, шанс повернення для тих, хто ще в полоні, залишається відкритим.
