Коли Венеційська бієнале оприлюднила список національних учасників 2026 року, головна новина була не кураторською. Серед 99 країн, заявлених до виставки, знову з’явилася Росія — держава, чия офіційна культурна присутність у Венеції після повномасштабного вторгнення стала політично токсичною. Експозиція триватиме з 9 травня до 22 листопада.
Відповідь Брюсселя пролунала майже негайно і була незвично прямою для мови європейської культурної політики. Єврокомісія 10 березня заявила, що рішення Fondazione Biennale не сумісне з колективною відповіддю ЄС на російську агресію, а в разі збереження курсу може йтися про призупинення або розірвання чинного гранту.
За кілька днів до цього 22 європейські держави, включно з Україною, уже закликали керівництво Венеційської бієнале переглянути рішення. У спільній заяві вони наголосили: культурні інституції мають не лише символічну вагу, а й моральну відповідальність, особливо тоді, коли війна руйнує музеї, пам’ятки та саме право на культурне існування.
За попереднім аналізом Дейком, конфлікт навколо російського павільйону вже не є суперечкою про смак, кураторство чи свободу самовираження. Це перевірка того, чи здатен ЄС поєднати власну санкційну політику, захист України і правила культурної автономії в одному рішенні, не розділяючи етику та інституційну практику.
Київ у цій історії говорить без дипломатичних евфемізмів. У спільній заяві Андрія Сибіги та Тетяни Бережної наголошено, що Венеційська бієнале не може ставати майданчиком для «відбілювання» воєнних злочинів, а окреме занепокоєння викликають повідомлення про зв’язки комісарки російського павільйону з російським військово-промисловим комплексом.
Показово, що навіть Рим, який не контролює Фонд напряму, публічно дистанціювався від рішення. Міністерство культури Італії окремо підкреслило, що участь Російської Федерації була схвалена Фондом автономно, всупереч позиції уряду, а згодом міністр Алессандро Джулі попросив Тамару Грегоретті скласти мандат через втрату довіри.
Тут важлива конструкція самої Венеційської бієнале. Це не ярмарок, де організатор вибирає всіх учасників вручну, а система національних представництв, у якій країни, визнані Італією, можуть формалізувати свою участь; ті, що мають власний павільйон у Джардіні, фактично користуються спрощеною процедурою. Саме цим і пояснюється повернення російського павільйону.
На цю ж архітектуру спирається і захист керівництва Бієнале. Публічно звучить аргумент про діалог, відкритість і художню свободу, а Венеція подається як простір, де мистецтво не повинно коритися політичному виключенню. У звичайні часи така формула працювала б майже бездоганно. У воєнний час вона стала предметом жорсткої недовіри.
Проблема в тому, що слово «нейтралітет» у 2026 році вже не означає безсторонність. Рада ЄС у санкційній хронології окремо фіксує обмеження щодо осіб і структур, пов’язаних із російською пропагандою та інформаційними маніпуляціями. На цьому тлі державний культурний майданчик для Росії сприймається не як аполітичний жест, а як розрив між мовою санкцій і мовою інституційної поблажливості.
У Брюсселя в цій суперечці є не лише моральний, а й фінансовий важіль. Єврокомісія прямо говорить про чинний грант для Biennale Foundation, а за повідомленнями європейських медіа йдеться про проєкт на близько €2 мільйонів, пов’язаний із підтримкою продюсерів і VR-напряму. Сума не визначає долю інституції, але створює реальний механізм тиску.
Саме тому дискусія давно вийшла за межі простого питання, чи можуть російські художники виставлятися в Європі. Йдеться про інше: чи має право держава-агресор знову отримати офіційну рамку легітимності — прапор, павільйон, протокол і статус «нормального» учасника міжнародного культурного календаря — тоді, коли війна триває.
Історія 2022 року тут принципова. Тоді російський павільйон фактично зупинився після того, як митці і куратор вийшли з проєкту на знак протесту проти вторгнення. Українська сторона тепер прямо закликає зберегти принципову позицію, продемонстровану у 2022–2024 роках, а міжнародні медіа нагадують: Москва не була повноцінно присутня на останніх художніх випусках Бієнале.
На цьому тлі закономірно зростає і тиск з боку Європарламенту. Ще на початку березня міжпартійна група євродепутатів зверталася до керівництва Венеційської бієнале, називаючи участь Росії неприйнятною та такою, що підриває моральну цілісність інституції. Тепер фокус уже зміщується на сам Брюссель: попереджень недостатньо, від ЄС очікують дій.
Паралельно Україна вибудовує іншу модель присутності у Венеції і в Брюсселі. Презентація «Оригамі Оленя» Жанни Кадирової біля Європарламенту стала не просто промоцією українського павільйону «Гарантії безпеки», а нагадуванням: під час війни культура є формою свідчення, пам’яті й політичної відповідальності, а не декоративною надбудовою над дипломатією.
У цьому і полягає різниця між культурною дипломатією та культурним відбілюванням. Перша говорить від імені суспільства, яке бореться за право бути почутим. Друге намагається повернути державі репутаційний комфорт без зміни її дій. Для Росії російський павільйон у Венеції — це не лише мистецтво, а й сигнал, що міжнародна ізоляція вже не є безумовною.
Для ЄС ця історія має ще один, системний, вимір. Якщо санкції ЄС і риторика про міжнародне право залишаються жорсткими в дипломатії, але м’якими в культурній інфраструктурі, з’являється небезпечний коридор винятків. Саме через такі винятки Кремль роками вбудовував свою м’яку силу в європейські платформи, де символ часто працює не слабше за контракт.
Для Італії справа ще делікатніша. З одного боку, уряд Джорджі Мелоні чітко підтримує Україну і не хоче бути співвідповідальним за повернення Росії до Венеційської бієнале. З іншого — сама логіка фонду передбачає автономію, і це обмежує простір прямого втручання. Саме тому скандал перетворився ще й на внутрішній інституційний конфлікт.
Для самої Бієнале найбільший ризик полягає не в одному політичному циклі новин. Якщо найстаріша й одна з найавторитетніших мистецьких платформ Європи почне виглядати як місце, де моральна відповідальність завжди відступає перед процедурою, вона втратить те, що роками продавала світу як свою головну валюту, — довіру до власного судження.
Якщо Росія таки відкриє російський павільйон у травні, Брюссель, найімовірніше, спробує діяти не через великі декларації, а через право, контракт і комплаєнс. Це означає перевірку зв’язків, санкційної сумісності й грантових умов. Але політичний ефект все одно буде ширшим: кожен день роботи павільйону читатиметься як відповідь ЄС на питання про власну послідовність.
У підсумку Венеційська бієнале стала не винятком із війни, а її продовженням іншими засобами. У цій суперечці мистецтво і політика вже не існують окремо. І саме тому рішення про Росію сьогодні визначає не лише програму виставки, а й межі того, що Європа готова називати своїми цінностями на практиці.
