Завантаження публікації
Від Форту Лівенворт до Бахмута: історія полковника Демуренка як зріз занепаду відносин США і Росії

Від Форту Лівенворт до Бахмута: історія полковника Демуренка як зріз занепаду відносин США і Росії


Пан Демуренко розглядає президента Володимира Путіна як рятівника, який відновив силу Росії та очолює її у боротьбі проти невблаганного ворога — Нанна Хейтманн
Валерія Москаленко
Валерія Москаленко
Газета Дейком | 26.11.2025, 18:20 GMT+3; 11:20 GMT-4

Історія Андрія Демуренка — від офіцера-реформатора в США до добровольця російської армії у війні в Україні — показує, як пропаганда і реваншизм зруйнували шанс на партнерство між Москвою та Заходом.

Від «кінця історії» до окопів під Бахмутом

Андрій Демуренко належить до покоління, через біографії якого добре видно траєкторію цілої епохи. На початку 1990-х він опинився у Форт Лівенворт, у самому серці військової освіти США, як «офіцер майбутнього» нової Росії, що, здавалося, виходила з тіні холодної війни та шукала місце в західній системі безпеки.

Тоді у Вашингтоні та Москві говорили про «кінець історії», а російсько-американські відносини виглядали як історичний шанс. Військові кола США і Росії будували програми обміну, спільні навчання, миротворчі місії. Здавалося, що війна в Україні, анексія Криму та повномасштабне вторгнення ще принципово неможливі в такій архітектурі міжнародної безпеки.

Для Демуренка, амбітного офіцера середини кар’єри, навчання разом з американськими колегами було не просто відрядженням. Це виглядало як вхідний квиток у нову епоху, де російська армія модернізується, а США більше не сприймаються як вічний ворог. Він бачив побут Америки, силу інституцій, відчував повагу до себе як до партнера, а не як до противника.

У Форт Лівенворт він жив у середовищі, де офіцери США демонстрували впевненість, відкритість і високі стандарти. Спільні дискусії про стратегію, російсько-американські відносини, роль НАТО в Європі формували уявлення про можливий союз. У статтях того часу Демуренко хвалив моральний рівень американських військових і писав про перспективу «тіснішої співпраці».

Перші тріщини: Боснія і недовіра

Повернувшись до Росії, Андрій Демуренко незабаром опинився у Боснії в складі миротворчої місії. Саме там знову проявилася різниця оптики між Москвою та Заходом. Розслідування обстрілу Сараєво, яке він очолив, стало першим гучним конфліктом інтерпретацій між російською та американською сторонами.

Результати, що знімали провину із сербів, у Вашингтоні сприйняли як продовження політичної лінії Кремля. Для США це виглядало як спроба Росії зберегти вплив на традиційних союзників, а не як нейтральна експертиза. Так розрив між політичним Заходом і Росією знову почав розростатися, попри зовнішній оптимізм початку 1990-х.

У самій Росії ставлення до офіцера, який надто добре знає США, теж змінилося. Командири натякали Демуренку, що шанси стати генералом мізерні: його вважали «занадто близьким до американців». На тлі економічного краху, корупції та приниження армії наприкінці 1990-х він залишає службу, стає цивільним менеджером і начебто виходить із гри великої політики.

Реванш після Криму та повернення старих страхів

Повернення Росії до агресивної зовнішньої політики після анексії Криму стало поворотним моментом не лише для України, а й для багатьох російських офіцерів у відставці. Саме тоді Кремлівська пропаганда починає системно відбудовувати образ Заходу як загрози, а війна в Україні подається як оборона «історичних земель».

Для Андрія Демуренка ця хвиля реваншизму накладається на відчуття втраченого статусу та нереалізованого патріотизму. Людина, яка бачила найкраще в США, поступово приймає наратив, у якому саме Америка й НАТО стають головними винуватцями конфліктів у Європі. Україна в цьому сюжеті перетворюється на «плацдарм Заходу проти Росії».

Саме так Кремлівська пропаганда переписує особистий досвід. Біографія офіцера, який жив у США, працював з американськими колегами, вбудовується в нову ідеологію: досвід Заходу більше не приклад, а «доказ» агресивних намірів США. Російсько-американські відносини остаточно зміщуються від партнерства до керованої конфронтації.

Російська військова форма пана Демуренка. Навіть після перебування у Сполучених Штатах він все ще вірив кремлівській пропаганді про те, що «нацисти», яких підтримують Сполучені Штати та Захід, загрожують існуванню Росії — Нанна Хейтманн

Доброволець у шістдесят сім: Бахмут як точка неповернення

Коли російська армія загрузла у війні в Україні, а Бахмут став символом «м’ясорубки», 67-річний Андрій Демуренко приходить до військкомату. Формально він давно поза строєм, але логіка патріотизму, сформована ще радянською школою, штовхає його назад. Для нього офіцер не має права залишатися осторонь, коли «батьківщина воює».

Після коротких процедур він опиняється на одному з найгарячіших напрямків фронту під Бахмутом. Саме там війна в Україні показує свій справжній, не парадний вигляд: окопи в багні, постійний холод, хвороби, нестача сучасної техніки та засилля ворожих дронів. Описуючи реалії, він називає життя на передовій «брудним, поганим, диким».

Підрозділ, яким командує полковник, недоукомплектований, використовує техніку ще радянських років. Проте навіть це не руйнує його віри в необхідність війни. Для Демуренка російська армія залишається інструментом захисту Росії від «нацистів в Україні», а війна в Україні — це насамперед оборона, а не напад.

Смертельний ризик стає частиною його особистого вибору. Уночі, у зону вогню міномета, він потрапляє як командир, що особисто перевіряє позиції. Поранення черепа, крововилив, зламана лицевая кістка — так закінчується його коротка участь у бойових діях. Але навіть після повернення у Москву оптика не змінюється: винні не Москва й Кремль, а «колективний Захід».

Як це бачать у США: розчарування і тверезість

Новина про поранення Демуренка доходить до його колишніх однокурсників зі США. Для багатьох офіцерів, які вчилися з ним у Форт Лівенворт, це особистий шок: людина, яку вони сприймали як партнера, стала офіцером ворогуючої армії. У цьому — концентрований крах ілюзій 1990-х щодо Росії та її «інтеграції» у західний світ.

Аналітики Пентагону та Європейського командування США розбирають його інтерв’ю для російського журналу. Їхній висновок жорсткий: навіть у часи максимальної відкритості Москва зберігала глибоку недовіру до Заходу, а таких офіцерів, як Демуренко, вважала потенційно «чужими». Тому ставка лише на персональні зв’язки в російсько-американських відносинах виявилася стратегічно слабкою.

Американські товариші по навчанню бачать у його біографії ще одну драму: сильний, професійний офіцер, що знав альтернативу, все одно стає частиною військової машини, яка веде агресивну війну в Україні. Це підважує популярну на Заході тезу, що «контакти самі по собі змінюють свідомість» і автоматично руйнують пропаганду.

Чому ця історія важлива для України і світу

Для України історія Андрія Демуренка — це нагадування, що по інший бік фронту стоять не лише «абстрактні орки», а люди з глибоким професійним досвідом, власним кодексом честі та щирою вірою в правоту Росії. Саме тому російська агресія небезпечна не лише технічно, а й ідеологічно: Кремлівська пропаганда вміє опрацьовувати навіть тих, хто бачив Захід зсередини.

Для США ця біографія — урок про межі «м’якої сили». Форт Лівенворт, обміни, довірчі розмови — усе це не скасувало можливість того, що через тридцять років випускник американської програми візьме до рук зброю проти союзника США. Міжнародна безпека не може спиратися лише на особисті зв’язки; потрібні жорсткіші гарантії, ніж надія на зміну свідомості.

Для самої Росії це показник того, як патріотизм без критичного мислення стає ресурсом для імперських авантюр. Демуренко чесно визнає, що колись був скептичним до радянської системи, бачив розрив між пропагандою та реальністю. Проте сьогодні він приймає риторику Путіна як правду і вважає війну в Україні «історично необхідною».

Історія Андрія Демуренка — це не просто сюжет про старого офіцера, який пішов на фронт. Це зріз еволюції російсько-американських відносин від ейфорії 1990-х до повномасштабної війни в Україні. Вона показує, як швидко «кінець історії» може перетворитися на новий виток конфронтації, якщо не вирішені глибинні конфлікти ідентичності та безпеки.

Для України ця історія — аргумент на користь твердої позиції: розраховувати лише на зміну настроїв у Москві небезпечно. Для Заходу — нагадування, що угоди з Кремлем без реальних гарантій і змін усередині Росії не дають стабільності. Для всіх разом — попередження, що за красивими словами про партнерство завжди потрібно перевіряти, які саме офіцери і з якою системою цінностей стоять по той бік стола переговорів.


Валерія Москаленко — Кореспондент, який спеціалізується на європейській політиці, виробництві, військовій готовності та аналітиці. Вона є дипломатичним кореспондентом у Європі та працює в Парижі, Франція.

Цей матеріал опубліковано 26.11.2025 року о 18:20 GMT+3 Київ; 11:20 GMT-4 Вашингтон, розділ: Війна Росії проти України, Історія, Аналітика, із заголовком: "Від Форту Лівенворт до Бахмута: історія полковника Демуренка як зріз занепаду відносин США і Росії". Якщо в публікації з'являться зміни, про це буде зазначено та описано у кінці публікації.

Читайте щоденну газету та загальну стрічку новин газети Дейком, яка поєднує багато цікавого в понад 40 розділах з усіх куточків світу.


Save

Новини, які можуть Вас зацікавити:

Штатні та позаштатні журналісти газети «Дейком» щодня готують сотні публікацій, щоб читачі отримували найоперативнішу, перевірену й глибоку інформацію. Ми працюємо для тих, хто хоче розуміти суть подій, бачити широку картину та бути на крок попереду.

Останні новини

Вибір редакції