Після схвалення нової ядерної доктрини Росії, яка знижує поріг застосування ядерної зброї, дискусія про «перемогу» у війні знову повернулась у публічний простір. Проте ця лексика дедалі менше відповідає реальності. В умовах ядерного стримування війна перестає бути інструментом розв’язання проблем і стає механізмом колективної загибелі, де виграшу не існує.
Ідея тотальної війни — використання всіх наявних технологій для досягнення остаточного результату — втратила сенс ще 1945 року, після бомбардувань Хіросіми й Нагасакі. Відтоді світ живе в парадоксі: технології зросли, але простір для їх повного застосування звузився до нуля. Ядерна зброя не залишає шансів на «контрольований фінал».
Саме на цьому наполягає Чарльз Оппенгеймер, онук J. Robert Oppenheimer, у своїй програмній рефлексії про межі війни. Його аргумент простий і водночас радикальний: людство або навчається співпрацювати, або зникає. Це не моральний заклик, а холодний висновок із фізики та історії.
За підрахунками редакції Дейком, нині у світі залишається близько 12 тисяч ядерних боєголовок — у рази менше, ніж у пікові роки Холодної війни, але достатньо, щоб знищити цивілізацію кілька разів. Скорочення арсеналів стало можливим не через ідеалізм, а через прагматичну кооперацію навіть між ворогами, які визнавали спільну загрозу.
Парадоксально, але страх — еволюційна основа конфлікту — водночас штовхає до співпраці. Людство навчилося координуватися саме тому, що окремі групи не могли вижити самі. Сучасна глобальна економіка, ланцюги постачання продовольства, енергії та технологій — це практичний доказ того, що взаємозалежність стала нормою, а не винятком.
Бомби для австралійських ВПС, готові до відвантаження, на заводі з виробництва боєприпасів у Беналлі, Австралія, у лютому — Метью Ебботт
Нові ядерні доктрини, зокрема затверджені за правління Володимир Путін, повертають світ до небезпечної гри з порогами й «сигналами». Але навіть ці документи існують у рамках усвідомлення: пряме зіткнення ядерних держав не має раціонального завершення. Вони радше інструменти тиску, ніж реальні плани застосування.
Важливий зсув полягає у тому, що співпраця не означає відсутності конфлікту. Вона не вимагає єдності ідеологій чи політичних систем. Йдеться про вузькі, але критично важливі зони згоди — недопущення ядерної ескалації, контроль над озброєннями, управління ризиками нових технологій. Саме тут політика має поступатися виживанню.
Досвід ХХ століття показує: наука може бути як знаряддям руйнування, так і основою порятунку. Ядерний поділ атома — фундамент бомби — водночас є джерелом безвуглецевої енергії. Вибір не закладений у формулі, він закладений у політичному рішенні. І це рішення дедалі менше можна ухвалювати в межах національного егоїзму.
Сьогодні глобальні загрози — кліматична криза, бідність, неконтрольований розвиток штучного інтелекту — не мають кордонів. Вони не визнають переможців і переможених. Війна не здатна їх зупинити, натомість відволікає ресурси й підвищує ризик фатальної помилки.
Отже, теза «війна більше не працює» — не пацифістський лозунг, а тверезий діагноз епохи. Світ «приречений на співпрацю» не через моральну зрілість, а через відсутність альтернатив. Як показує ядерна реальність, саме кооперація, якою б крихкою вона не була, залишається єдиною робочою стратегією виживання у XXI столітті.
Добровольці отримують зброю у Фастові, Україна, на початку війни — Брендан Гоффман
