У великих війнах момент правди часто настає не тоді, коли армії виснажуються, а тоді, коли правові формули перестають прикривати реальність сили. Саме до такого моменту, схоже, підійшов конфлікт навколо Ірану. Понад сто фахівців із міжнародного права 2 квітня оприлюднили відкритого листа, в якому заявили про “глибоку стурбованість” серйозними порушеннями міжнародного права та тривожною риторикою з боку США, Ізраїлю та Ірану.
Симптоматично, що головний акцент цього листа спрямований не на звичне моральне засудження війни, а на правову архітектуру самого конфлікту. Автори прямо ставлять під сумнів законність початку американсько-ізраїльської кампанії та попереджають, що подальші дії, разом із заявами високопосадовців, можуть свідчити не лише про порушення гуманітарного права, а й про потенційні воєнні злочини.
Це важливо з однієї причини: війна дедалі менше виглядає як виняткова операція, що нібито існує поза правилами, і дедалі більше — як тест на те, чи зберегли правила бодай якийсь примус. Якщо правова мова залишається лише супровідною декорацією для вже ухваленого рішення про удари, тоді сам міжнародний порядок виявляється не системою норм, а системою післяфактум виписаних пояснень.
За попереднім аналізом Дейком, найнебезпечніше в цій історії не те, що юристи назвали війну незаконною. Найнебезпечніше те, що правова суперечка вже перейшла з академічного поля в центральний нерв конфлікту. Питання тепер не лише в тому, хто сильніший на полі бою, а в тому, чи не розмивається остаточно межа між самообороною, превентивною логікою і просто силовим правом держави діяти першою.
Саме тут і проходить головна лінія спору. Стаття 2(4) Статуту ООН вимагає від держав утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави. Виняток міститься у статті 51: держава може вдатися до індивідуальної або колективної самооборони, якщо стався збройний напад, доки Рада Безпеки не вживе необхідних заходів. Це не абстрактна юридична деталь, а головний запобіжник проти перетворення міжнародної системи на арену легалізованих ударів “на випередження”.
Вашингтон свою позицію формально виклав у листі до Ради Безпеки від 10 березня. США заявили, що 28 лютого розпочали бойові дії, аби захистити американців від атак і триваючих загроз з боку Ірану, забезпечити вільний рух через Ормузьку протоку і діяти в межах індивідуальної та колективної самооборони разом з Ізраїлем. Іншими словами, адміністрація Трампа спирається на широку, розтягнуту в часі концепцію загрози, а не на вузько окреслений момент безпосереднього нападу. Саме ця еластичність і викликає найбільший спротив серед юристів.
Критики американської позиції бачать у цьому не оборону в класичному сенсі, а небезпечне розширення самооборони до рівня політичного дозволу на війну. Якщо держава може обґрунтовувати великий наступ десятиліттями ворожої поведінки опонента, загальним посиланням на ракети, проксі й майбутній ризик, то межа між забороненою силою і дозволеною самообороною починає зникати. Для міжнародного права це, по суті, означає повзуче переписування правила без його формального перегляду.
Не менш тривожно, що правова суперечка вже не обмежується питанням, хто першим порушив Статут. Вона переходить у площину того, як саме ведеться війна. У центрі листа — удар по дівочій початковій школі в Мінабі 28 лютого. За попередніми даними, які обговорюються в юридичному середовищі та міжнародних структурах, удар міг бути наслідком помилки наведення під час атаки на сусідню іранську базу; йдеться про масову загибель цивільних, значна частина з яких — діти. Саме тут юридична мова стає найжорсткішою: помилка ще не дорівнює автоматично воєнному злочину, але безрозсудність, якщо її буде доведено, вже переводить розмову в іншу категорію.
Цей епізод важливий не лише сам по собі. Він оголює головну слабкість сучасної високотехнологічної війни: точність зброї не скасовує крихкість людського рішення. Що більше держави говорять про хірургічність ударів, то болючішим стає кожен випадок, коли ракета влучає не в ракетну батарею, а в школу. І що частіше такі удари пояснюються “збоєм”, “застарілим кодуванням” чи “неправильною ідентифікацією”, то сильніше руйнується сама віра в те, що технологія зменшила моральний ризик війни.
Але й Іран у цій правовій рамці не опиняється в ролі чистої жертви. У листі окремо наголошено, що іранські удари по цивільній інфраструктурі в регіоні, як і застосування вибухової зброї в густонаселених районах, також є незаконними й створюють серйозний ризик для цивільного населення. Це важлива обставина, бо вона не дозволяє звести всю розмову до простої схеми “агресор — потерпілий”. Правова деградація в цій війні має взаємний характер, хоч і не симетричний за масштабом та політичною вагою.
У цьому сенсі найсильніший аргумент листа полягає не в окремих термінах, а в ширшому попередженні: руйнування норм у таких війнах не лишається локальним. Коли великі держави дедалі вільніше поводяться з правилами застосування сили, а потім ще вільніше — з правилами захисту цивільних, вони розмивають бар’єри, які мають працювати для всіх. Те, що сьогодні виправдовується “винятковою загрозою” на Близькому Сході, завтра може стати шаблоном для зовсім іншої війни в іншому регіоні.
Саме тому нинішня дискусія виходить далеко за межі Ірану. Вона ставить незручне запитання всьому Заходу: чи можна й надалі говорити про міжнародний порядок, якщо самі його головні бенефіціари дедалі частіше трактують Статут ООН як гнучкий інструмент, а не як межу. І якщо відповідь на це питання буде дедалі частіше писатися мовою винятків, то проблема цієї війни полягатиме вже не лише в кількості жертв, а в тому, що після неї світ стане юридично нижчим, ніж був до неї.
