Українська система управління поступово зміщується від реактивної до проактивної моделі безпеки. Останні законодавчі зміни закріплюють нову роль оборони на рівні громад: у місцевих радах з’являється посада заступника голови з питань оборони. Її займатимуть чинні військовослужбовці, відряджені Міністерством оборони.
Це рішення не є точковим. Воно вбудовується у ширшу логіку трансформації сектору безпеки, де ключовим стає швидкість ухвалення рішень, координація та готовність до кризових сценаріїв. В умовах війни, коли час між сигналом і дією вимірюється хвилинами, інституційні бар’єри стають критичною слабкістю.
Сформована система національного спротиву вже довела свою ефективність у перші місяці повномасштабної агресії. Тепер її намагаються закріпити інституційно — не лише як механізм воєнного часу, а як постійний елемент державного управління. Саме на цьому рівні рішення про військових у місцевих радах виглядає логічним продовженням політики.
За попереднім аналізом «Дейком», ключова зміна полягає не в самій посаді, а в перерозподілі впливу. Вперше військовий компонент інтегрується безпосередньо в цивільну вертикаль влади на місцях не як зовнішній фактор, а як внутрішній елемент управління.
Заступник міністра оборони генерал-лейтенант Євген Мойсюк прямо окреслює завдання нової моделі: чинні військові мають посилити взаємодію між цивільним і військовим сектором. Йдеться не лише про координацію під час бойових дій, а й про стратегічне планування оборони територій, мобілізаційні процеси, інфраструктурну підготовку та кризовий менеджмент.
Фактично формується новий тип управлінця — гібрид цивільного адміністратора і військового стратега. Це змінює саму логіку місцевого самоврядування: оборона більше не є окремою сферою, вона пронизує бюджетні рішення, містобудування, логістику і навіть соціальну політику.
Важливою деталлю є те, що ці посади зберігатимуться і в умовно мирний час. Це означає відмову від циклічної моделі «війна — мобілізація — демобілізація — забуття» на користь постійної готовності. Україна, фактично, переходить до системи довготривалої оборонної стійкості, де загроза розглядається як структурна, а не тимчасова.
Водночас ця реформа відкриває і складні питання. Баланс повноважень між обраною владою і військовими представниками потребує чітких рамок. Надмірна мілітаризація управління може створити ризики для демократичних процедур, тоді як недостатня інтеграція — залишити старі розриви в координації.
Аргумент міністерства про необхідну гнучкість виглядає прагматичним. Українська бюрократія традиційно поступається європейським моделям у стабільності, але виграє в адаптивності. Саме ця властивість дозволяє швидко перебудовувати інституції під нові виклики.
У практичному вимірі нова посада означає скорочення ланцюгів погодження, прямий доступ військових до управлінських рішень і швидшу реакцію на загрози. Для громад це може означати ефективнішу територіальну оборону, краще планування укриттів, логістики та евакуаційних маршрутів.
Це також сигнал для міжнародних партнерів: Україна не лише воює, а й перебудовує державу під довгострокову безпекову реальність. Інституційна стійкість стає частиною оборонної стратегії, а місцевий рівень — її критичною ланкою.
У підсумку, поява військових заступників у місцевих радах — це не про розширення впливу армії, а про спробу зшити розірвану систему управління в єдину структуру. Чи стане вона ефективною, залежатиме від того, наскільки точно буде витримано баланс між швидкістю, підзвітністю та довірою.
