У селах Космирин і Сті́нка «кашкетники» відмовляються від технологій, та війна й мобілізація в Україні змушують шукати обережні компроміси.
На околиці Космирина кілька чоловіків заливають фундамент: лопати, тачки, ручний міксер. Тут не чути двигунів і не видно подовжувачів — робота йде повільно, але впевнено, ніби час у селі вимірюють не годинниками, а жестами.
Фотографуватися вони майже ніколи не погоджуються. У хатах немає ікон і сімейних знімків: будь-яке зображення людини чи Бога вважають спокусою і порушенням заповіді. Віра має залишатися «чистою», без візуальних підказок.
Самі себе називають віруючі простаки, або viruiuchi prostaky, а сусіди — кашкетники за темні кепки чоловіків. Вони живуть у селах вздовж Дністра, у Тернопільській області та Івано-Франківській області, тримаються осторонь «міського».
За попереднім аналізом Дейком, ця релігійна громада не стільки тікає від реальності, скільки будує власну систему ризик-менеджменту: мінімум залежності від мереж, боргів і інформаційного шуму. Та війна підштовхує навіть найзакритіших до вибору, який вони роками відкладали.
Дослідники пов’язують появу руху із серединою 1970-х: він виріс із локального п’ятидесятницького руху і фігури Івана Деркача, якого послідовники шанували як пророка. Ключовою стала ідея відмови від «електрифікованої цивілізації» заради духовної чистоти.
Відмова від електрики для них — не технічна деталь, а світоглядна межа. Життя без електрики дисциплінує: менше «зайвого», більше праці, молитви, родини. Машини й університети трактують як те, що роз’єднує людину з громадою.
Однак межа не бетонна. У багатьох з’явилися лампи на сонячних панелях і старі кнопкові телефони — «тільки для слів», без стрічок і відео. Так працює їхня логіка: технологія дозволена, якщо не перетворюється на спосіб життя.
Економічно громада тримається на ремеслі й будівництві: чоловіки їздять на заробітки в ближчі міста, повертаються з грошима й досвідом. Парадокс у тому, що на роботі можуть користуватися електроінструментом, але вдома — принципово ні.
Тут високий соціальний капітал: великі родини, взаємодопомога, спільні рішення. Традиційний уклад робить громаду «антикрихкою» до цінових стрибків на газ чи світло, але водночас звужує горизонт для молоді, яка бачить інший світ на підробітках.
Продаж картоплі у Сновидові, одному з семи сіл на заході України, де живуть члени громади — Маурісіо Ліма
Гендерні ролі жорстко розмежовані: чоловік — добувач і будівничий, жінка — дім і діти. З боку це легко звести до патріархату, але зсередини багато жінок описують це як договір із Богом, а не як примус — і тут важливо не підміняти аналіз моралізаторством.
Демографія — їхній найпотужніший ресурс і найгостріший виклик для місцевих громад. Школи в селах уздовж Дністра переповнені, класи «розпирає» від дітей, а бюджети громад не встигають за потребами. Це створює напругу між свободою віри й правом на якісну освіту.
Освіта зазвичай закінчується після 9-го класу: далі хлопці йдуть працювати, дівчата частіше залишаються вдома до шлюбу. Коли держава воює і потребує кваліфікованих кадрів, така модель виглядає архаїчно, але для них вона — страховка від «зайвих знань», що ведуть до відходу з громади.
Водночас повного розриву зі світом немає. За серйозних діагнозів або складних вагітностей вони звертаються до лікарів і погоджуються на сучасну медицину, визнаючи її інструментом, а не ідеологією. Компроміс знову вибудуваний за принципом «не впускати зайве».
Війна підсуває небезпеку ближче, ніж здається «тихому» заходу. Уздовж Дністра люди регулярно чують тривоги, а інколи знаходять уламки після роботи ППО. У таких умовах молитва стає не ритуалом, а колективною терапією — способом не розсипатися.
Окрема тема — мобілізація в Україні. Наявність трьох і більше дітей дає право на відстрочку від мобілізації, і для багатодітних громад це змінює відчуття безпеки: війна поруч, але держава формально «відпускає» частину чоловіків додому.
Та відстрочка не дорівнює нейтралітету. Суспільство бачить фронт і втрати, тож будь-яка «особлива» категорія стає мішенню для підозр. Для простаків це ризик стигми: їх можуть називати тими, хто «сховався за дітьми», не розуміючи внутрішньої логіки віри й громади.
Питання сумління ще складніше. Правозахисні дискусії в Україні не раз поверталися до теми механізмів альтернативної служби під час війни, і саме тут закриті протестантські спільноти опиняються в зоні конфлікту між правом і виживанням держави.
Для дітей освіта зазвичай закінчується після дев'ятого класу. Хлопчики потім починають працювати, а дівчата залишаються вдома, поки не вийдуть заміж — Маурісіо Ліма
Їх часто порівнюють з амішами, але це радше зручний ярлик. Українські «амішоподібні» групи сформувалися самостійно, без історичного зв’язку з Північною Америкою, і їхні правила — локальний продукт радянської та пострадянської травми модернізації.
Цікаво, що міжнародний погляд на такі громади теж змінюється: у документальних проєктах про Дністровський каньйон їх описують як пацифістів, чий ізоляціонізм ламають повені й війна. Навіть якщо кіно узагальнює, воно точно фіксує головне — тиск реальності став системним.
Для місцевої влади дилема практична: як інтегрувати громаду без насильницької асиміляції. Дороги, шкільні корпуси, медицина, податки — це поле, де держава неминуче зустрічається з «відмовою від електрики» й непублічністю. І тут потрібні не накази, а переговори та правила співжиття.
Є ще один парадокс війни: автономні домогосподарства, які менше залежать від мереж, легше переживають блекаути й перебої. У цьому сенсі традиційний уклад раптом виглядає не відсталим, а прагматичним — як енергетична стратегія на рівні сім’ї.
Найближчі роки покажуть, чи витримає модель простаків тиск поколінь. Сонячні панелі й телефони — це дрібниці, поки молодь не починає вимірювати свободу не кіньми й возом, а можливістю вибору освіти, праці й шляху віри.
Коли над селом темніє, у вікнах з’являється м’яке світло ламп, і сім’ї збираються на молитву. Не романтизуючи ізоляцію, варто визнати: такі громади — дзеркало України у війні, де кожен шукає свою формулу стійкості між свободою, обов’язком і страхом.
.jpg)
