Українське командування заявило про рідкісний тактичний прорив на південному фронті: з кінця січня Сили оборони «відновили контроль» над 400 кв. км та вісьмома населеними пунктами на Олександрівському напрямку.
Ці цифри звучать контрастно на тлі війни в Україні, що дедалі більше нагадує виснаження: останні місяці частіше говорять про повільні просування РФ, ніж про контрнаступи ЗСУ, особливо напередодні річниці 24 лютого.
Втім, навіть у цій «переможній» заяві є важлива обмовка: не уточнено, яка частина територій була реально під окупацією, а яка лежала в «сірій зоні», де жодна армія не має сталого контролю.
За оцінкою газети «Дейком», саме нюанс «сірої зони» визначає ціну подібних повідомлень: у дроновій війні прапор у селі часто означає не завершення бою, а перехід до фази утримання під вогневим контролем і постійними рейдами малих груп.
У своєму дописі головком Олександр Сирський прямо пов’язав результат із діями угруповання ДШВ та суміжних підрозділів, відзначивши десантно-штурмові бригади. Це натяк на мобільну модель бою, де ключем стають швидкість і «вікна» для маневру.
Київ уже має статистичний контраргумент на тезу «Україна програє»: за даними DeepState, від листопада 2022 року РФ захопила близько 0,97% території України, хоч і ціною великих втрат Росії.
Але загальна картина лишається тяжкою: Росія все ще утримує близько 19,4% української території, і будь-які локальні успіхи не скасовують масштаб проблеми ні для фронту, ні для відбудови.
Фронт «розмивається» технологіями. Репортажі з передової описують «kill zone», де позиції тримаються не суцільною лінією, а осередками в укриттях під постійним наглядом FPV-дронів.
Саме тому «звільнення населених пунктів» у 2026-му часто означає відтиснення ворога з логістики й спостережних точок, а не повернення до класичної оборони «окоп-до-окопу». Тут працює артилерія, РЕБ і дрони, а не лише піхотний штурм.
Політичний сенс новини не менш важливий за військовий. Україна прагне показати — і насамперед адміністрації Трампа — що вона не втрачає землю «за інерцією», у момент, коли у Вашингтоні посилюють тиск щодо мирної угоди та «поступок».
Німецький канцлер Фрідріх Мерц, за повідомленням Reuters, назвав лютневі здобутки України «вражаючими», підкресливши, що опір Києва ефективніший, ніж його часто подають. Для ЄС це — публічний сигнал не знижувати підтримка ЄС.
Та дипломатичне тло водночас тріщить: Угорщина блокує черговий пакет санкції проти Росії та фінансові рішення на користь Києва, а Словаччина погрожує обмеженнями енергопідтримки через суперечку довкола «Дружби».
У такій атмосфері навіть 400 км² стають «валютою» — аргументом у торзі за військова допомога США, за європейські кредити й за те, щоб тема України не розчинилася у внутрішніх кампаніях партнерів.
Військово-оперативно головний виклик тепер — утримати. ISW фіксує, що темп російських захоплень коливається хвилями, і після піків можливий новий тиск, коли РФ спробує повернути втрачене й довести «незмінність» свого наступу.
Додатковий вимір — удари по російській економіці. Українські дрони дедалі частіше цілять по нафтопереробці та складах пального, створюючи ризики для експортних доходів Москви й логістики фронту.
У відповідь РФ не зменшує терор тилу: масовані комбіновані атаки ракетами і «шахедами» б’ють по містах та енергетиці — інструмент тиску на суспільство й керованість держави.
Сирський у своїх публікаціях окремо акцентує нарощування протидії ворожим БпЛА — це показує, що ставка робиться на «антидронову» парасольку як умову утримання будь-якого відвойованого клаптика.
Локальні успіхи на Дніпропетровщині важливі ще й психологічно: вони збивають нав’язувану картинку «невідворотного відступу» та повертають ініціативу хоча б на окремих ділянках лінія фронту.
Але перетворити їх на стратегічний злам можна лише за двох умов: стабільного забезпечення боєприпасами й ППО та збереження єдності союзників у питаннях грошей і санкцій. Без цього будь-який «ривок» ризикує стати коротким епізодом.
Отже, 400 квадратних кілометрів — не фінальна відповідь на питання про хід війни, але важливий маркер: Україна здатна не лише триматися, а й відтискати ворога. У 2026-му саме такі маркери дедалі частіше вирішують долю переговорів не менше, ніж гармати.
