У грудні 2022 року Марія Пєшкурова разом із семирічною донькою Анастасією, хворою на гострий лейкоз, та бабусею Оленою залишили обстрілювану Одесу й вирушили до Ізраїлю, сподіваючись, що сучасні клініки та система Залізний купол здатні подарувати дитині шанс на життя.
За рік до цього їхня країна опинилася у вирі повномасштабного вторгнення, і війна в Україні перетворила навіть великі медичні центри на прифронтові шпиталі, де онкологія у дітей відійшла на другий план перед хвилею поранених. Марія шукала безпеки, оперативного лікування і стабільного світла в операційних, бо генератори в Одесі працювали на межі.
На той момент Ізраїль видавався островом надії: попри постійні обстріли Тель-Авіва ракетами «Хамас», держава мала передову протиповітряну оборону, а лікарні приймали важких пацієнтів з усього світу.
Саме тому в Бат-Ямі, де проживає велика діаспора вихідців з колишнього СРСР, оселилися не лише Марія та Настя, а й двоє племінників — чотирнадцятирічний Ілля та десятирічний Костянтин, яких мати в паніці вивезла від російські дрони та нічних вибухів.
Сім'я переселенців планувала зібрати кошти на кілька курсів хіміотерапії, і сотні благодійників у соцмережах відгукнулися на прохання, адже лікування в Ізраїлі дорожче за українські протоколи у рази.
За годинниковою стрілкою зверху зліва: Анастасія та її мати Марія Пєшкурова; бабуся Анастасії Олена Соколова; Двоюрідний брат Анастасії Ілля; та її двоюрідний брат Костянтин. через Христину Чанишеву
Поки Марія боролася за кожний лейкоцит доньки, її колишній чоловік Артем Бурик служив на передовій біля Сум, де російські дрони та артилерія невпинно атакують прикордонні села. Щоразу, беручи коротку відпустку, він записував відеозвернення у касці і броні, закликаючи світ допомогти врятувати Настю.
Йому здавалося: якщо вже дитина чує не вибухи, а сигналізацію медичних приладів, то війна залишилась за спиною. Цей оптимізм поділяли тисячі українських біженців у Ізраїлі: їх приваблювало переконання, що система Залізний купол перехоплює майже всі ворожі боєприпаси, а державні укриття обладнані ліфтами й кондиціонерами.
Між тим від жовтня 2024 року, коли війна проти «Хамас» перетворилася на багаторівневий конфлікт, Іран дедалі сміливіше натякав на втручання. Для експертів це було передбачувано: Тегеран уже показав свою експансію, продаючи Росії ударні Shahed, і тепер прагнув продемонструвати ракетний потенціал на Близькому Сході.
Уночі 15 червня 2025 року Іран запустив понад сто балістичних ракет класу «земля–земля», частина з яких пройшла крізь проріджену ешелоновану ППО Тель-Авіва та вибухнула в густонаселених районах.
Однією з ракет накрило дев'ятиповерхівку в Бат-Ямі, де на четвертому поверсі винаймала квартиру українська родина. Рятувальникам знадобилося чотири доби, аби дістати тіла, бо пів будівлі склалося, мов картковий дім: перекриття обвалилися, ліфтові шахти вигоріли, поруч валялися скручені балки, згнили під дією вогню та бетону. Загинули всі п'ятеро: Марія, Настя, бабуся Олена Соколова та двоє хлопців, що вважали Ізраїль тимчасовим притулком.
Волонтери, рятувальники та персонал дитячої лікарні «Охмадит» розчищають завали та шукають тих, хто вижив після російського ракетного удару по медичному центру в липні 2024 року. Брендан Гоффман
Цей обстріл відкрив моторошний парадокс: країна, яку українці ставили за еталон, виявилась неспроможною гарантувати абсолютний захист від новітніх іранських боєприпасів. Система Залізний купол має високу ймовірність перехоплення реактивних снарядів та мінометних мін, але проти високошвидкісних балістичних ракет потрібна багаторівнева «Праща Давида» та «Хец-3», а кількість пускових установок обмежена. Обстріли Тель-Авіва засвідчили, що навіть технологічна перевага не дарує стовідсоткової безпеки цивільним, а біженцям з Одеси довелося зустріти війну вдруге — там, де ніхто не очікував.
Новина про загибель миттєво розлетілася українськими соцмережами: війна в Україні тепер зазвучала в унісон із вибухами на Близькому Сході, а ракети Ірану стали символом глобальної взаємозалежності конфліктів. Президент Володимир Зеленський висловив співчуття й закликав ООН обговорити посилення санкцій проти Тегерана та створення міжнародного фонду для захисту цивільних на територіях, де перетинаються інтереси різних воюючих сторін. Українські волонтери відкрили новий збір — цього разу на перепоховання та підтримку залишків родини Пєшкурових. Міністерство охорони здоров'я пообіцяло фінансувати лікування онкохворих дітей у Європі, аби мінімізувати ризики повторення трагедії.
Для ізраїльського суспільства цей випадок також став лакмусовим папірцем: чи здатна держава, що приймає тисячі пацієнтів-іноземців, забезпечити для них безпечні коридори? Лікарня імені Шнайдера, де Настя проходила чергову хіміотерапію, анонсувала побудову підземного онкологочного корпусу; фінансуванням зайнялися американські та канадські меценати. Історія української дівчинки об'єднала донорів з трьох континентів, які тепер лобіюють створення глобальної мережі укриттів при великих медичних центрах.
Тим часом Артем Бурик повернувся з позицій у Сумській області й стоїть перед потрійною втратою: доньки, колишньої дружини та ілюзії, що десь у світі є абсолютний прихисток. Він пригадує останні голосові повідомлення Насті: «Тату, я бачила ракети, але тут кажуть, що все буде добре». І звучить кітчово, та її дитяча віра в добро нині руйнується разом із бетоном багатоповерхівок.
Експерти стверджують: коли війна «експортується» за кордон через союзні договори і поставки зброї, біженці стають заручниками геополітики. Російські дрони вплинули на рішення Марії поїхати з Одеси, а ракети Ірану завершили трагічний ланцюг. Ці події посилили вимоги Києва отримати від партнерів сучасні системи ППО, подібні до ізраїльських, і пролунали аргументом на користь прискорення угоди «Sky Shield».
Меморіал на честь загиблих під час атаки російського безпілотника на Одесу, Україна, у березні 2024 року. Оксана Парафенюк
Світова спільнота, спостерігаючи драму, почала активніше обговорювати створення гуманітарних коридорів для тяжкохворих дітей з регіонів, де тривають обстріли. Гуманітарна допомога перестала бути виключно питанням грошей — тепер це комплекс дій: евакуація, психосоціальна підтримка, довічне страхування. Не випадково словосполучення «сім'я переселенців» і «онкологія у дітей» дедалі частіше з'являються у резолюціях Європарламенту.
У пам'ять про Настю фонд Chance4Life запустив програму «Ангели без неба», що фінансує пересадку кісткового мозку українським дітям у клініках Іспанії й Португалії, розташованих далеко від театрів воєнних дій. Перші п'ять операцій уже призначено на осінь; репортери обіцяють висвітлити кожен етап, щоб донори бачили, як їхня гривня або шекель рятують життя. Хоча трагедія в Бат-Ямі показала, що жоден укритий підвал не гарантує безсмертя, ініціатори впевнені: зменшити ризики — вже перемога.
Сьогодні, дивлячись на знімок: Анастасія у білій бандані тримає батькову каску й складає пальці в знак V, багато хто замислюється над цінністю кожного мирного ранку. Коли планета живе в епоху ракетного транзиту, питання безпеки дитини з лейкозом виходить за межі однієї країни. Воно стає лакмусом для всієї системи міжнародних відносин: чи можемо ми побудувати світ, де термін «біженець» не прирівнюватиметься до потенційної жертви?
Трагедія української родини, вбитої іранським ударом у серці Ізраїлю, є не лише шокуючим фактом, а й дзеркалом для глобальної спільноти. Відповідь на це дзеркало — не просто чергові санкції або новий раунд мирних переговорів. Це перегляд принципів захисту цивільних та створення нової архітектури безпеки, де технології, дипломатія й гуманітарні ініціативи працюють синхронно. Бо поки ракети Ірану продовжуватимуть падати на прибережні міста, а російські дрони кружлятимуть над українськими селами, кожен, хто тікає від однієї війни, ризикує натрапити на іншу. І єдине, що може розірвати це порочне коло, — солідарність, підкріплена реальними системами захисту, починаючи від укриттів і закінчуючи політичними рішеннями, де життя дитини важливіше за геополітичний баланс.
Рятувальники шукають людей, які опинилися в пастці пошкодженої будівлі в Бат-Ямі, Ізраїль. Авішаг Шаар-Яшув
