Історія переселенки з Донеччини оголює вузли війни: ВПО, зниклі безвісти, Донбас у мирних переговорах і виснаження гуманітарної допомоги.
Галина Попрядулхіна пам’ятає ранок 24 лютого 2022-го не за новинами, а за побутом: доїла корів, коли в небі з’явився звук ракет. У цій деталі — вся війна в Україні: спершу шок, потім рутина виживання, і лише потім усвідомлення втрат.
За чотири роки вона тікала тричі — щоразу далі на захід, щоразу з меншим багажем. Її село на Донеччині опинилося в окупації, а новий прихисток — покинутий будинок, який довелося «оживляти» власними руками, без гарантій завтрашнього дня.
Її приватна траєкторія повторює шлях країни: фронт повзе, люди відступають, а зв’язки рвуться. Саме так з’являється «втрачене житло» як масове явище і «повернення додому» як питання без відповіді — не емоційне, а логістичне й безпекове.
За попереднім аналізом редакції «Дейком», у цій війні вирішальним стає не тільки те, хто контролює кілометри, а хто зможе зберегти людей: сім’ї, громади, пам’ять і довіру до держави. Історія ВПО — це вже не «тимчасово», а нова соціальна структура.
Сьогодні Україна має мільйони переміщених: близько 3,7 млн внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та майже 6 млн біженців за кордоном, за оцінками УВКБ ООН, озвученими під час візиту керівника агенції до Києва.
Та цифри не показують головного: втоми. Норвезька рада у справах біженців попереджає, що люди на межі через скорочення допомоги, вичерпані заощадження і відсутність безпечних домівок для повернення.
Зима підсилює цю пастку: атаки на енергетичну інфраструктуру та холод роблять повернення ризикованим навіть для тих, хто готовий починати з нуля. У структурах ООН фіксують погіршення шкоди цивільним і ситуацію, коли мільйони мають лише кілька годин електрики на добу.
У такій реальності «житло для переселенців» перестає бути гуманітарним проєктом і стає державною політикою виживання. Тимчасові поселення, підселення, напівпорожні будинки в селах — це швидкі рішення, але вони часто консервують бідність і ізоляцію.
Показовий символ — «алеї героїв» у маленьких громадах: ранкові хвилини мовчання стають місцевою дисципліною пам’яті. Вони тримають людей разом, але водночас нагадують: війна забирає не тільки території, а й майбутнє цілих вулиць.
Найгостріше це видно у темі «зниклі безвісти». В Україні понад 70 тисяч людей внесені до реєстру зниклих за особливих обставин, про що говорив уповноважений у коментарях українським медіа.
Це не абстрактний реєстр — це телефонні дзвінки, очікування, перевірка списків, пошук через знайомих і волонтерів. Для родин важливо хоча б розуміти процедури: МВС запустило окрему платформу, яка координує звернення та підтримку сімей.
Гуманітарна екосистема теж працює «навколо невідомості»: Червоний Хрест веде тисячі пошукових справ і допомагає родинам тримати контакт з механізмами розшуку. Це не замінює державу, але зшиває її прогалини там, де болить найсильніше.
На цьому тлі мирні переговори навколо Донбасу звучать інакше, ніж у дипломатичних пресрелізах. Президент Володимир Зеленський публічно повторює: «це не лише про території, а й про людей», і відмовляється від логіки «просто відійти».
Чому це важливо для ВПО? Бо кожна поступка територією означає замороження прав власності, довші роки очікування компенсацій і фактичне узаконення розриву між тими, хто виїхав, і тими, хто лишився під окупацією. Це питання не романтики, а правового ґрунту держави.
Росія нині контролює близько 20% території України — і саме цей факт лежить у центрі ультимативних вимог Москви на переговорах. Тиск «закріпити» лінію фронту політично зростатиме, якщо війна й далі буде війною виснаження.
Для мешканців Донбасу та Донецької області ці формули мають конкретну ціну: хто відповість за зруйновані будинки, як відновлювати документи, як повертати землю й бізнес. Без ясних правил відбудова України ризикує перетворитися на мозаїку нерівності — «відремонтовано тут», «забуто там».
Фінансова реальність підштовхує до непопулярних рішень: міжнародні апеляції на Україну недофінансовані, і УВКБ ООН прямо говорить про розтягнуті гуманітарні ресурси в умовах багатьох криз у світі.
Коли допомога скорочується, на перший план виходять соціальні виплати та довгострокові житлові рішення. Але й вони мають межі: бюджет не гумовий, а потреби ростуть — особливо там, де люди переміщувалися не раз і вже втратили роботу, здоров’я, мережі підтримки.
Тут потрібна інша логіка: не лише «видача», а відновлення спроможності. Дешевша оренда, підсилення зайнятості, перекваліфікація, мікрогранти на ремонт — це інструменти, які зменшують залежність від гуманітарної допомоги і повертають людям контроль над життям.
Окремий блок — військовополонені й цивільні, які можуть утримуватися РФ: для сімей це та сама «чорна діра», що й зниклі безвісти. Без прозорих каналів комунікації суспільство накопичує лють і недовіру — і це теж фронт, тільки внутрішній.
Тому пошук зниклих безвісти має стати частиною державної стратегії, а не супутньою темою. Міжнародні структури прямо попереджають: без обліку зниклих будь-яке політичне врегулювання матиме слабку легітимність у родин, які не отримали відповіді.
П’ятий рік війни в Україні означає, що «повернення додому» дедалі частіше буде не одномоментною подією, а хвилями — з пробними поїздками, сезонними поверненнями, частковою реінтеграцією. Це вимагатиме сервісів, а не лозунгів: документів, медицини, шкіл, роботи.
І нарешті — людський вимір, який не вміщується в жодну статистику. Коли Галина каже, що «нема куди тікати», це не про географію, а про виснаження. Держава може виграти час на полі бою, але програти людей — якщо не перетворить підтримку ВПО на міст до нормальності.
