Підхід Дональда Трампа до переговорів давно вирізняється максималістськими вимогами: він висуває надзвичайно жорсткі умови, щоб створити кризову ситуацію, а потім, відчувши опір, швидко відступає й оголошує це своєю перемогою. Цей «маневр катастрофи й порятунку» спрацьовує як психологічний тиск на співрозмовника: ніхто не хоче виглядати слабким, відмовляючись від власних позицій. Останні приклади – плани перетворити Газу на «Рив’єру Близького Сходу», офіційна спроба зробити Канаду 51-м штатом США та погрози тарифами проти Китаю – показали, що Трамп охоче демонструє амбіції, які потім швидко редукує до прийнятного мінімуму.
Водночас його ключові опоненти – від європейських союзників до Путіна і аятолл – почали вивчати цей алгоритм. Вони бачать, що під час жорстких умов, які лунають із Нью-Йорка чи з Білого дому, відступ на кілька кроків уперед не завжди означає поразку. Тому стратеги Кремля та Тегерана останніми тижнями із цікавою обережністю пропонують «зацікавленим американським інвесторам» спільні проєкти в енергетиці або інфраструктурі, чітко натякаючи: якщо Ви знімете свій ультиматум, ми відкриємо для вас нові можливості. Таким чином, вони змушують команду Трампа реагувати на дрібні поступки – і тим самим самі диктують умови подальшого діалогу.
Приклад Китаю показовий. Коли Трамп анонсував «рекордні» мита в понад 100 % до імпорту з КНР, він попередив: «Без відступів». Але Пекін не відступив – навпаки, відповів дзеркальною тактикою. Через п’ять тижнів, після фактичного зупинення торгівлі та зростання інфляції, Трамп погодився знизити митну ставку до 30 % і відкласти переговори на 90 днів. Ринок відреагував бурхливо – фондові індекси злетіли, але стратегічна мета Трампа залишилася туманною: чи він радше хотів скорегувати глобальну економіку, чи просто використовував митне «булава» для привернення уваги.
У перемовинах щодо України та Ірану виявився новий рівень адаптації. Візит європейських лідерів до Києва, їхнє спільне звернення до Трампа поставили ультиматум: Росія має негайно погодитися на 30-денне перемир’я, або Європа посилить санкції. Кремль спершу проігнорував цю вимогу, а потім відповів атакою безпілотників та пропозицією нових переговорів у Стамбулі – фактично обігравши позицію «припинення вогню перш ніж сідати за стіл». Трамп миттєво підтримав цю ідею, знявши первинну вимогу, і призначив як переговорників особисто свого радника Стівена Віткова та сенатора Марко Рубіо. Складно сказати, чи це перемога для України, але це яскравий приклад: опоненту вдалося використати стратегію Трампа проти нього самого, запропонувавши йому вигідний «хід конем».
Те саме відбувається з Тегераном. Коли Сполучені Штати наполягали на повній ліквідації іранської ядерної програми, Іран почав обережно публікувати ідеї про спільні енергетичні й технологічні проєкти – підкреслюючи, що будь-яке збереження «клінтів» збагачення урану може стати предметом обговорення в обмін на скасування санкцій. Після цього Вітков в інтерв’ю Breitbart повідомив, що «жодної збагачувальної діяльності не буде», але у кулуарах переговорів, за інформацією дипломатів, ця тема вже обговорювалася – з елементом перспективи прямого бізнес-діалогу між Трампом та аятолами.
Таким чином, світові гравці опрацьовують тактику «максимум–мінімум» в українському, близькосхідному та євроатлантичному контекстах. Вони навчилися: варто спочатку витримати удар максималістських вимог, а потім запропонувати своєрідний «бізнес-пакет» для американської сторони – і вийти на переговори з перевагою. Ця модель вже демонструє ефективність: формально Трамп отримує можливість «продавати» власне відступлення як дипломатичну перемогу, а його опоненти насправді отримують насамперед час на консолідацію внутрішніх та міжнародних альянсів.
Критики наголошують: такий підхід збиває з пантелику не лише ринки, але й саму американську зовнішню політику. «Чи не створює це враження, що США самі не впевнені у своїх пріоритетах?» – запитує колишній торговий представник Майкл Фроман. Він також попереджає, що надмірне застосування таких тактик може відлякати партнерів від довгострокової співпраці, адже хто захоче укладати угоду з тим, хто не здатен тримати слово?
Попри це, для Трампа митні та політичні ультиматуми – один із найефективніших інструментів привернення уваги й демонстрації рішучості. Якщо результати в короткостроковій перспективі дійсно приносять відчутний медійний бонус і невелике покращення економічних показників, то довгострокові ризики здаються другорядними. Його команда, схоже, готова жити з реакцією «якийсь компроміс, але вважай, що це наша перемога».
Зрештою ключове питання для США та їхніх союзників: чи залишиться модель «виставити занадто високу планку – а потім переможно відступити» допустимим інструментом державногоcraft? Чи опоненти Трампа продовжать використовувати цю стратегію навпроти нього, поступово вичавлюючи з неї найбільш привабливі фрагменти? І чи здатна зовнішня політика Америки, орієнтована на такий тактичний «цирк переговорів», залишатися ефективною у вирішенні справді критичних глобальних викликів? Відповідь на ці питання визначить, чи стане справжньою революцією в дипломатії метод «Трамп-стайл», чи розтане він у морі стратегічних поступок наступних партнерів.
