Війна, що триває вже третій рік у повномасштабному вимірі, дедалі менше піддається простим формулюванням «перемоги» чи «поразки». Вона виходить за межі фронту і перетворюється на багатовимірне протистояння — військове, економічне, дипломатичне та психологічне. Саме в цій логіці Валерій Залужний пропонує розглядати можливі сценарії її завершення.
Його публічне розкладання варіантів не є спробою передбачити фінал, а радше — спробою зафіксувати рамку реальності. Перемога більше не виглядає як одномоментний акт. Вона стає процесом, у якому кожен сценарій вимагає окремої державної стратегії та різного рівня мобілізації ресурсів.
Перший сценарій — класична військова перемога з примусом Росії до капітуляції — подається як теоретично можливий, але практично малоймовірний у нинішніх умовах. Йдеться не лише про співвідношення сил, а про глобальний контекст, де війна України перетинається з інтересами інших великих гравців. За попереднім аналізом «Дейком», саме цей фактор дедалі більше визначає межі українських можливостей.
Другий варіант — зовнішній примус Росії до завершення війни — поступово виходить у центр стратегічного мислення. Він передбачає не лише військову підтримку, а й системний політичний та економічний тиск з боку союзників. У цьому сценарії фронт залишається важливим, але стає лише одним із інструментів ширшої гри.
Третій шлях — прямі переговори з Росією — виглядає найбільш суперечливим. Він передбачає пошук компромісу, який зберігає державність, але ставить під питання повноту відновлення територіальної цілісності. Саме тому цей варіант залишається політично чутливим і залежним від внутрішнього консенсусу в Україні.
Четвертий сценарій — капітуляція — фактично відкидається як неприйнятний. Не лише з моральних причин, а й через розуміння наслідків: він не гарантує безпеки, а навпаки — відкриває шлях до втрати державності. У цьому пункті позиція Залужного звучить категорично й безальтернативно.
П’ятий варіант — продовження війни як інструменту — виглядає не стільки вибором, скільки вимушеною реальністю. У цій логіці бойові дії стають способом покращення переговорних позицій, а не самоціллю. Війна переходить у фазу виснаження, де вирішальними стають не лише ресурси, а й витривалість суспільства.
Ключова теза, яка проходить через усі сценарії, — відсутність суто військового рішення. Війна не завершиться виключно на полі бою. Її фінал формуватиметься на перетині дипломатії, економічного тиску та політичних домовленостей. Саме тому Залужний наголошує: кожна політична мета потребує власної стратегії — військової, дипломатичної, економічної та культурної.
Це означає, що питання перемоги стає питанням вибору. Не лише на рівні влади, а й на рівні суспільства: що саме вважати перемогою, яку ціну готові платити і які компроміси допустимі. В умовах затяжної війни ці питання перестають бути абстрактними.
Окремо важливою є думка про роль союзників. Якщо США не демонструють достатнього рівня тиску, зростає значення Європи як альтернативного центру впливу. Це змінює геополітичну архітектуру війни та відкриває нові можливості, але водночас ускладнює координацію.
У підсумку позиція Залужного виглядає стримано реалістичною. Вона відмовляється від ілюзій швидкої перемоги, але не заперечує можливості досягнення стратегічного результату. Перемога у цій війні — це не лише питання сили, а й питання конструкції майбутнього порядку безпеки.
Саме тому головний висновок звучить парадоксально: шлях до завершення війни лежить не тільки через посилення фронту, а через розширення рамки впливу — до рівня, де рішення прийматимуться не лише у штабах, а й у кабінетах глобальної політики.
