Запорізька АЕС стала одним із найжорсткіших вузлів у переговорах про завершення війни. Її майбутнє виведене в окремий блок, бо це не лише об’єкт критичної інфраструктури, а й важіль тиску: енергія, безпека, контроль територій і доступ до ресурсу на роки.
У Вашингтоні й Києві тему прив’язують до мирний план Трампа: за лаштунками йдеться про сценарії, які мають одночасно зняти ядерні ризики та дати сторонам «переможну» формулу. Але будь-яка конструкція впирається у де-факто контроль Росії над майданчиком.
За даними української сторони, пропозиція Зеленського в межах рамкового плану містить ідею спільного використання: Україна та США працюють із станцією, а Сполучені Штати визначають, як застосувати 50% виробленої електроенергії. Для Києва це спосіб закріпити союзника.
Росія після захоплення об’єкта у березні 2022 року заявляла про підключення до російської мережі та наполягала, що станція «російська». Операційне управління пов’язують із Росатом, що дозволяє Москві підводити юридичну базу під фактичний контроль і кадрові рішення.
На столі також циркулює варіант тристороннє управління із залученням США, про який публічно згадував Володимир Зеленський: ідея передбачає американський менеджер як керівника, який формально знижує недовіру між сторонами та відсуває військових від пульта.
У медіа РФ з’являлися й розмови про спільне російсько-американське використання, але для України та більшості держав це виглядає як легалізація окупації. Власність стає політичною мінною: її не можна «передати», не зачепивши суверенітет і санкційний режим.
Фізично станція розташована в Енергодарі на Дніпрі, біля колишнього Каховського водосховища, приблизно за 550 км від Києва. Саме близькість до фронту робить кожну лінію електропередачі ціллю, а кожен інцидент — приводом для взаємних звинувачень і шантажу.
Запорізька АЕС має шість реакторів радянського проєкту загальною потужністю 5,7 гігавата. Нині вона не генерує електроенергію, але потребує стабільного живлення ззовні, щоб охолоджувати ядерні матеріали. Зупинка генерації не означає нульового ризику.
Критичне місце — енергопостачання для систем безпеки. За час війни зовнішні лінії неодноразово обривалися, і станція переходила на дизель-генератори. Кожне таке перемикання збільшує технологічний стрес і піднімає ризик ядерної аварії до неприпустимого рівня.
За оцінкою МАГАТЕ, війна навколо діючого ядерного майданчика тримає безпеку та захищеність у стані постійної загрози. Генеральний директор агентства Рафаель Гроссі не раз підкреслював: небезпечні навіть обстріли інфраструктури та ризики для персоналу.
Москва заявляє, що готується до перезапуску, але ставить умови щодо безпекової ситуації в районі. Російські посадовці не виключали, що вироблений струм може піти й на підконтрольні Україні території — як інструмент впливу. Це перетворює енергетику на геополітику.
У Кремля є прагматична мотивація: південь РФ має відчутний дефіцит генерації, і повернення станції в роботу здатне закрити значну частину потреб. Паралельно російський регулятор видавав ліцензії на окремі блоки, що Київ називає незаконним і безвідповідальним кроком.
Для України ставка не менша. Російські удари по підстанціях, ТЕС і лініях посилили тиск на енергетичний баланс, і страждає енергосистема України. Аналітики говорять, що дефіцит генерації сягає близько 4 гігават — це еквівалент чотирьох реакторів ЗАЕС.
Навіть у разі повернення контролю Київ не отримає «вимикач» одразу. Експерти оцінюють: потрібно 2–3 роки, щоб зрозуміти реальний стан обладнання, і ще близько трьох — щоб відновити системи та вивести блоки на повну потужність.
Проблема у тому, що Україна зараз не має повної картини, що відбувається всередині. Державний оператор і фахівці визнають: реальний стан вузлів і бар’єрів безпеки невідомий. За умов війни доступ до незалежного аудиту обмежений, а довіра до звітів сторін мінімальна.
Окремий шар ризиків створила Каховська ГЕС: після руйнування дамби у 2023 році зникло водосховище, яке забезпечувало ресурс для охолодження. Для атомної станції вода — це не «комфорт», а компонент безпечної технології, який важко замінити оперативно.
На майданчику є не лише реактори, а й басейни витримки. Саме охолодження відпрацьованого палива потребує стабільного рівня води: якщо подача зірвана, вода випаровується, температура росте, і підвищується ризик займання.
Українська сторона повідомляла, що рівень охолоджувального ставка на ЗАЕС упав більш ніж на 15% — приблизно на 3 метри — і продовжує знижуватися. Це означає жорсткі обмеження: наявних запасів може вистачити лише на роботу одного, максимум двох блоків.
На цьому тлі переговори про майбутнє станції — це торг не лише про територію, а й про технічні гарантії. Якщо сторони домовляться, потрібні міжнародний контроль, режим демілітаризації та прозора система доступу. Без цього будь-який «швидкий запуск» стане авантюрою.
Найреалістичніший горизонт — поступовий сценарій: спочатку стабілізація ліній живлення й безпекової зони, потім аудит і відновлення, і лише після цього — перші мегавати. Інакше Запорізька АЕС залишиться заручником фронту, а її електрика — товаром у великій угоді.
Політично проблема у тому, що жодна сторона не хоче виглядати такою, що «поступилася» найбільшим ядерним активом Європи. Тому в публічних заявах звучить мова про тимчасові режими, менеджмент і міжнародний нагляд, а не про зміну власника чи кордонів прямо.
Найчутливіший компонент будь-якої угоди — гарантії непошкодження інфраструктури та захист персоналу. Поки тривають удари по енергомережах, навіть стабільне зовнішнє живлення лишається крихким. Саме тому спершу потрібні механізми моніторингу й відповідальності.
Енергетична ціна питання теж висока: від роботи станції залежить промисловість, міста та сезонний баланс споживання. Без чітких правил розподілу мегават і доступу до мереж, станція може стати не джерелом відновлення, а джерелом нових конфліктів після «паперового миру».
