Україна входить у четвертий рік повномасштабної війни з безпрецедентним рівнем озброєння населення. Станом на весну 2026 року в руках громадян — понад мільйон одиниць вогнепальної зброї. Ця цифра ще кілька років тому виглядала б як сценарій радикальної дестабілізації. Але реальність виявилася складнішою і менш прямолінійною.
1 166 001 одиниця зброї — саме стільки офіційно перебуває у власності українців. Йдеться не лише про класичну вогнепальну зброю, а й про спеціальні засоби. Водночас ключове питання — не кількість, а наслідки. І тут спостерігається парадокс: масове озброєння не призвело до пропорційного зростання злочинності.
Особливо показовим є інший факт: зброя, яку роздавали на початку вторгнення для самооборони, практично не фігурує у кримінальних провадженнях. Це суперечить поширеним побоюванням перших місяців війни, коли прогнозували неконтрольований обіг і різке зростання насильства.
Як зазначає «Дейком» у попередньому аналізі безпекових трендів, ключову роль відіграла не лише мобілізація суспільства, а й зміна ставлення до зброї як до інструменту відповідальності, а не сили.
Втім, це не означає відсутність проблеми. Точну кількість незареєстрованої зброї визначити неможливо. Її масштаб проявляється через інше — через обсяги вилучень. Від 2022 року правоохоронці вилучили майже 20 тисяч одиниць різних видів зброї, включно з автоматами, нарізною та переробленою вогнепальною зброєю.
Окремий вимір — боєприпаси і вибухівка. Десятки тисяч гранат, мільйони набоїв, тонни вибухових речовин — це вже не про поодинокі випадки, а про системне явище. Його джерело чітко окреслене: прифронтові території, де зброя циркулює в умовах війни значно вільніше, ніж у тилу.
Механізм простий і водночас небезпечний. Частина військових або осіб, пов’язаних із фронтом, вивозять трофейну або нелегальну зброю вглиб країни. Далі вона або осідає в приватних руках, або потрапляє на чорний ринок зброї. Саме цей сегмент формує основні ризики для внутрішньої безпеки.
Попри це, криміногенна ситуація не зазнала колапсу. Це пояснюється кількома факторами. По-перше, високий рівень суспільної консолідації, де зброя сприймається як елемент оборони держави. По-друге, системна робота правоохоронних органів: оперативні закупки, блокпости, контроль каналів постачання. По-третє, війна сама по собі змінила структуру злочинності — частина традиційних злочинів просто зникла або трансформувалася.
Водночас ризики не зникли — вони відкладені. Повернення великої кількості військових, психологічні травми, економічний тиск і наявність зброї створюють потенційну точку напруження у післявоєнний період. Саме тоді питання легалізації, контролю та культури володіння зброєю стане центральним.
Політична дискусія вже почалася. Після резонансних трагедій і терактів дедалі частіше звучить теза про необхідність закону про цивільну зброю. Йдеться не лише про право на самозахист, а й про встановлення чітких правил гри: реєстр, контроль, відповідальність.
Сьогоднішня ситуація — це баланс між двома реальностями. З одного боку — країна, що озброїлася для виживання і не втратила контроль. З іншого — система, яка працює на межі і потребує нових правил, щоб цей баланс не зруйнувався.
Україна вже пройшла етап страху перед зброєю. Наступний етап — навчитися жити з нею у мирний час. І саме це визначить, чи стане мільйон одиниць зброї гарантією безпеки, чи джерелом нових загроз.
