Володимир Зеленський дав сигнал про найбільш чутливу поступку за весь період переговорів: можливість відведення українських підрозділів із частини позицій у Донецькій області, які нині під контролем Києва. Йдеться про сценарій, що може розблокувати мирний план.
Сама заява не означає згоди “здати території”. Вона означає готовність обговорювати інструмент припинення бойових дій там, де фронт застряг у взаємному виснаженні. Але будь-яка демілітаризована зона для України має сенс лише під жорстким наглядом.
Ключова рамка, яка проглядається, — створення демілітаризованої зони в частині Донбасу з подальшим перетворенням цієї смуги на вільну економічну зону. Такий підхід намагається замінити логіку “хто відійде першим” логікою “як не допустити повернення війни”.
Проблема в тому, що Москва публічно не демонструвала готовності симетрично відвести сили. Без взаємності будь-які територіальні поступки України виглядатимуть як односторонній крок під тиском. Це створює ризик, що Росія зафіксує здобуте й спробує просунутися далі.
Другий варіант, який озвучувався, — “заморозка” конфлікту вздовж лінії контролю в чотирьох материкових регіонах, які Росія оголосила анексованими. Такий формат можливий лише тоді, коли контроль територій забезпечують не слова, а механізми примусу.
Тому в центрі дискусії з’являються міжнародні сили та моніторинг. Для Києва це не дипломатична прикраса, а умова виживання домовленості. Якщо немає інструмента, що зупиняє проникнення та диверсії, зона стає “сірою” і вибухонебезпечною.
Територія — найважчий пункт, бо він упирається в політичну легітимність. Українська влада не раз наголошувала, що зміни кордонів не можуть бути кулуарною угодою. Саме тому в обговорення вбудовується референдум в Україні як спосіб отримати мандат.
Втім, голосування під ударами є ризиком саме по собі. Якщо люди фізично не можуть прийти на дільниці, результат буде легко атакувати як “нелегітимний”. У довгостроковій перспективі це може підірвати стабільність після угоди більше, ніж відсутність голосування.
Україна намагається прив’язати поступки до припинення вогню та безпекової архітектури. Логіка така: спершу тиша й контроль, потім політичні рішення, потім економічна відбудова. Якщо порядок змінити, зростає шанс, що Росія використає паузу для перегрупування.
Окрема лінія переговорів — гарантії безпеки. Україна шукає модель, яка працює не на папері, а в реальності, з автоматичними реакціями на порушення. У текстах фігурує “парасолька”, наближена до статті 5 НАТО, але без членства.
Саме тут криється головний тест для партнерів. Якщо гарантії слабкі, демілітаризована зона перетворюється на зручний коридор для повторного наступу. Якщо гарантії сильні, Кремль буде чинити опір підписанню, бо втрачає свободу шантажу.
Переговори США з Україною просунулися в багатьох пунктах, але найчутливіші вузли залишаються відкритими. Серед них — Донбас і стратегічна інфраструктура. Вони формують “ядерний пакет” угоди, від якого залежить, чи буде мир стійким.
Друга найбільша суперечка — Запорізька АЕС. Хто контролює станцію, хто управляє генерацією, хто забезпечує безпеку ліній і персоналу — це питання, де компроміс небезпечний. Будь-яка невизначеність може стати важелем політичного тиску.
Українська позиція прагматична: якщо зону навколо критичних об’єктів робити спеціальним режимом, він має бути захищеним і прозорим. Інакше Росія отримає інструмент енергетичного шантажу навіть після паперового миру. Це прямий ризик для економіки.
На тлі цих дискусій Москва продовжує заявляти про претензії на всі окуповані та частково окуповані території. Це робить переговори асиметричними: Київ говорить про формули стабілізації, Кремль — про максималістські цілі. Саме тому потрібен зовнішній тиск.
Тиск у практиці — це не емоції, а санкції проти Росії, контроль технологій, фінансові обмеження, а також військова підтримка України. Без цього у Москви немає стимулу поступатися. Якщо ціна війни не зростає, угода відкладається на невизначений термін.
Сценарій із вільною економічною зоною має потенціал, але лише за чітких правил. Хто є адміністратором, які податки й митні режими, як працює безпека, як запобігають контрабанді та “тіньовим” схемам — без відповідей він не запуститься.
Для України принципово, щоб економічна логіка не прикривала політичну капітуляцію. “Вільна зона” може бути інструментом повернення нормального життя, але не ціною втрати суверенітету. Тому в тексті постійно повторюється вимога про міжнародний контроль.
Важливий майбутній наслідок — формат української армії після угоди. Якщо Україна зберігає сильні сили, це фактор стримування. Якщо її змушують скорочуватися, це запрошення до реваншу. Тут гарантії безпеки мають компенсувати будь-які обмеження.
Політично Зеленський намагається перевести дискусію з “чи готова Україна” на “чи готова Росія”. Готовність Києва до складних рішень демонструє гнучкість. Але вона одночасно підвищує відповідальність партнерів за те, щоб компроміс не був одностороннім.
У 2026 році ключовим стане не старт угоди, а її виконання. Нагляд, інспекції, супутникове спостереження, раннє попередження — усе це має бути вплетене в режим припинення вогню. Без технічної системи фіксації порушень угода не витримає.
Також важливо, щоб за порушення були наслідки, а не “стурбованість”. Якщо санкційні або військові реакції не прописані, Росія тестуватиме межі щотижня. Сильна угода — це угода, де порушувати дорожче, ніж виконувати.
Для українського суспільства критично, щоб територіальні поступки, якщо вони взагалі стануть частиною рішення, не виглядали як торг заради торгу. Люди вимагатимуть пояснення, як саме збережеться контроль територій і що гарантує неповернення війни.
Референдум в Україні в такій конструкції стає фінальним бар’єром, а не стартом процесу. Його можна проводити лише тоді, коли безпека дозволяє явку, а рамка гарантій зрозуміла. Інакше плебісцит перетвориться на додатковий фронт розколу.
Зараз найбільш реалістичний підхід — прив’язати кожен крок до взаємності: відвід військ лише у відповідь на відвід, спеціальний режим лише під міжнародними силами, економічні стимули лише після стабільного припинення вогню. Це зменшує простір для маніпуляцій.
Заява Зеленського — це спроба зрушити переговори з мертвої точки, не перетинаючи “червоних ліній” суверенітету. Чи стане це реальним мирним планом, залежить від того, чи погодиться Росія на взаємність і чи дадуть союзники дієві гарантії безпеки.
