Президент України заявив, що готовий розглянути формат вільної економічної зони на сході, якщо це допоможе наблизити мир. Але ключова умова незмінна: будь-який компроміс має бути легітимним, безпечним і підтвердженим громадянами.
У центрі пропозиції — демілітаризована зона в промисловому поясі країни, яка зменшить ризики відновлення бойових дій. Йдеться не про символіку, а про прагматичне «розведення» сил, щоб зупинити виснаження фронту і цивільних міст.
Критично важливо, що Київ говорить про відведення військ лише в симетричній моделі. Україна готова зробити крок назад тільки тоді, коли Росія також відступить на зіставну відстань. Односторонні «буфери» для України — прямий шлях до повторної агресії.
Донбас у цих дискусіях лишається найболючішим вузлом, бо Москва хоче максимального контролю над регіоном. Українська позиція зводиться до того, що силовий шантаж не може стати основою миру. Тому будь-які зони мають працювати на безпеку, а не на капітуляцію.
Окремо звучить теза про референдум як обов’язковий етап. Зеленський пояснює: рішення такого масштабу має ухвалювати народ, бо воно визначає правила життя на десятиліття. Без прямого голосування країна ризикує отримати внутрішню кризу замість стабілізації.
Логіка плебісциту пов’язана і з часовим вікном: на проведення референдуму потрібно близько 60 днів. У цей період, за задумом, має діяти припинення вогню, інакше сама процедура стане неможливою. Це тест на реальну готовність сторін зупинитися.
Модель контролю ключова, бо «віри Росії» немає після системних порушень домовленостей у минулому. Тому міжнародні сили мають отримати мандат на моніторинг, а не просто роль спостерігачів. Без реальної присутності зона перетвориться на сіру діру.
Особлива увага — лінії зіткнення, яка фактично може стати межою майбутньої конструкції. Зеленський говорить про потребу зафіксувати точки контролю так, щоб ні диверсії, ні «переодягнені» військові не заходили під виглядом цивільних. Це знімає ризик прихованої ескалації.
У проєкті, який обговорювали переговорники, фігурують і вимоги до російського відходу з інших напрямків. Згадуються Дніпропетровщина, Миколаївщина, Сумщина та Харківщина як регіони, де присутність РФ розглядають як фактор постійної загрози. Саме тут контроль має бути жорстким.
Важливий блок стосується Запорізької АЕС, яка перебуває під російським контролем і лишається потенційною точкою шантажу. Україна наполягає, що без повернення керованості над енергетичними активами відбудова буде крихкою, а енергосистема — вразливою для тиску.
Поруч із темою станції звучить і Енергодар як найближче місто, що могло б увійти у формат демілітаризованої, контрольованої зони. Але цей пункт виявився настільки важким, що тривалі переговори з американською стороною не дали узгодженого рішення.
Американська ідея консорціуму з частками для України, США та Росії викликає у Києва скепсис. Україна прямо ставить питання: як можливе спільне «комерційне управління» після всього, що зробила РФ. Тому в українській логіці потрібен інший контур контролю.
Контрпропозиція Києва — спільне підприємство зі США без прямої енерготоргівлі з Москвою. Американці могли б самі вирішувати, як розподіляти свою частку вигод, включно з можливими домовленостями із третіми сторонами. Але це не означає зняття відповідальності з агресора.
Сутність дискусії навколо станції також у тому, що відновлення роботи Запорізької АЕС потребує величезних інвестицій. Йдеться про мільярди на інфраструктуру, безпеку та відновлення суміжних об’єктів. Без цього будь-які «частки» лишаються папером.
Окремим додатком у рамці йдуть гарантії безпеки, які мають спрацювати у разі повторного нападу. Зеленський говорить про механізм, що за логікою нагадує колективну відповідь на агресію. Для України це ключ, бо без примусу до миру РФ сприйме угоду як перепочинок.
Такі гарантії безпеки мають бути описані в окремому документі зі США і підписані одночасно з основною угодою. Ідея в тому, щоб зняти двозначність: які дії запускаються при порушенні, хто фіксує інциденти і як швидко партнери реагують на нові удари.
У політичному пакеті фігурує й план миру з 20 пунктів, який став рамкою для всіх цих компромісів. Зеленський визнає: по двох темах — територіях у Донецькій області та щодо Запорізької АЕС — повного консенсусу з американцями ще немає, але позиції зблизилися.
Саме тому переговори США та України тривають у режимі допрацювання деталей. Київ намагається «витягнути» документ ближче до своєї безпекової логіки після попередніх варіантів, які в Україні сприймали як надто вигідні Москві. Тут кожне слово в тексті має наслідки.
Елементом стримування залишається і чисельність української армії в мирний час — близько 800 тисяч. Для України це не «апетит», а висновок із 2014 та 2022 років: обмеження сил роблять країну легкою мішенню. Саме тому «ліміти» Москва просуває як вимогу.
Паралельно в документі закладені економічні та інституційні пункти, які мають підперти відбудову України. Йдеться про фонди, гранти, кредити й приватні інвестиції, щоб зруйновані території не залишилися сірою зоною бідності. Без економіки мир не буде стійким.
Обговорюється і прискорення вільної торгівлі зі США та короткостроковий доступ до європейського ринку. Зеленський пов’язує це з розвитком технологій, дата-центрів, штучного інтелекту та енергетичних проєктів. Тут створюють «морквину» для бізнесу, але безпека важливіша.
Цільовий орієнтир залучення коштів подається масштабно — до 800 мільярдів у сумі різних інструментів. Але ризик простий: суми на папері не дорівнюють грошам на рахунках. Якщо немає механізмів контролю та пріоритетів, відбудова перетвориться на хаос і конфлікти.
Політичний блок включає і вибори після війни, які мають відбутися після підписання угоди. Це важливо для легітимності влади, але небезпечно, якщо безпекова архітектура не запрацює. Виборчий цикл у слабкому мирі може стати точкою тиску та дестабілізації.
Не менш принциповим лишається питання повернення людей: Україна просить одночасно звільнити всіх полонених і цивільних утримуваних, а також повернути депортованих дітей. Це не «гуманітарна деталь», а фундамент суспільної довіри до будь-якої угоди з агресором.
У підсумку, вільна економічна зона на сході може стати компромісом лише за трьох умов: симетричне відведення військ, нагляд міжнародних сил і легітимація через референдум. Якщо хоч один елемент провисає, зона стає не мостом до миру, а коридором для нового наступу.
