Володимир Зеленський у новорічному зверненні окреслив головну рамку переговорів: Україна хоче миру, але не будь-якою ціною. Він прямо попередив, що не підпише слабку мирну угоду, яка дасть лише паузу, а потім поверне війну ще жорсткіше.
Президент говорив з робочого кабінету, на тлі святкової ялинки, але тон був не святковим. Українці, сказав він, виснажені майже чотирма роками бойових дій. Водночас втома не означає готовність поступитися державністю чи погодитися на приниження.
У його формулі ключове слово — не «припинення», а «сильний мир». Зеленський наголосив: підпис під слабкими домовленостями лише підживлює війну, бо агресор сприймає поступки як запрошення повторити удар. Тому мета — домовленість на роки, а не на тижні.
Зеленський також підкреслив, що Україна прагне завершення війни, але не «кінця України». Ця теза важлива для розуміння внутрішньої межі компромісів. Якщо угода знищує суверенітет, вона не є миром, а є замороженням конфлікту з відкладеним вибухом.
У зверненні прозвучала і психологічна відповідь на очікування частини світу: «ви втомилися — значить здастеся». Зеленський відкинув це як помилку. Він визнав втому, але сказав, що готовність боротися зберігається, бо ставка — майбутнє країни і безпека родин.
Окремо президент заявив, що дипломатія останніх тижнів дала великий прогрес. За його словами, мирна угода «на 90% готова», і лише 10% залишаються відкритими. Але саме ці 10% містять «усе» — вони визначать долю миру, України та Європи на роки.
Цей акцент фактично пояснює, чому переговори виглядають близькими до фіналу і водночас можуть зірватися. Коли документ погоджений на 90%, залишок — це не дрібні правки, а питання, де сторони не можуть поступитися без стратегічних втрат або політичної катастрофи.
Головний камінь спотикання президент назвав прямо: контроль територій. Після років боїв карта стала не просто географією, а політичним вироком. Від того, де пройде лінія фронту і які будуть механізми контролю, залежить, чи стане угода стабільною, чи лише відтермінує новий етап.
На цьому тлі Зеленський окреслив українську логіку: заморозити карту по поточних бойових лініях як тимчасовий формат, який не легалізує окупацію. Це компроміс між реальністю війни та принципом невизнання захоплень. Але він працює лише разом із гарантії безпеки.
Російська позиція, за описом, є жорсткішою: Москва утримує близько 19% території України на півдні та сході, але хоче більшого. Зокрема, Володимир Путін вимагає, аби Україна вийшла з частин Донбасу, які російські війська так і не змогли захопити.
Зеленський назвав ці вимоги обманом і поставив риторичне питання: хто ще вірить таким заявам. Він натякнув, що правда часто маскується під «дипломатію», коли насправді йдеться про брехню в ділових костюмах. Це сигнал і внутрішній аудиторії, і зовнішнім партнерам.
Таким чином президент вивів дискусію з площини «підпишіть хоч щось» у площину якості миру. Слабка угода, на його думку, створює моральний і військовий ризик: агресор відпочине, перегрупується і вдарить знову, використовуючи паузу як ресурс.
Звідси і теза про підпис: «мій підпис буде на сильній угоді». Ця фраза важлива, бо прив’язує відповідальність до конкретного політичного рішення і знімає простір для тиску «заради картинки». Зеленський заявляє, що кожна зустріч і дзвінок тепер про це.
У зверненні прозвучало, що саме американська дипломатія останніх тижнів рухала процес уперед. Зеленський згадав переговори США та свої контакти з Дональдом Трампом у Флориді. Це демонструє, що Вашингтон є ключовим модератором, від якого залежать темп і рамка домовленостей.
Однак сама присутність США не робить компроміс автоматичним. Питання територій упирається в базові принципи: Україна не може визнати окуповані території «новою нормою», а Росія не хоче втратити захоплене й прагне зафіксувати результат як перемогу, навіть якщо на фронті не дотисла.
Тому вирішальні 10% — це не тільки лінії на карті, а механізми, які не дадуть війні відновитися. Без реальних гарантії безпеки будь-яка пауза стане паузою для наступної атаки. Зеленський фактично ставить вимогу: мир має бути структурним, а не декларативним.
Для Європи ця логіка теж критична. Якщо угода виявиться слабкою, ризики повернуться бумерангом — через міграцію, економічну нестабільність та безпекові виклики на кордоні. Тому «сильний мир» у риториці Зеленського — це не лише український інтерес, а й європейська страховка.
Зеленський також зіставив тривалість війни з історичною пам’яттю, згадавши, що вона вже довша за німецьку окупацію багатьох українських міст у Другій світовій. Це не просто емоція, а аргумент: країна живе в екстремальному режимі надто довго, але не готова втратити сенс спротиву.
Його звернення було побудоване як відповідь на два страхи суспільства: страх нескінченності та страх несправедливого миру. Зеленський визнав втому, але поставив кордон: мир можливий лише тоді, коли він не перетворюється на капітуляцію. Це ключова рамка для переговорів у 2026 році.
У практичній площині це означає складний торг навколо кожного формулювання. «Замороження конфлікту» без політичних і військових запобіжників може стати пасткою, бо повертає сценарій 2014–2021 років у гіршому масштабі. Зеленський намагається не допустити повторення цієї траєкторії.
Водночас заяви про «90% готовності» мають і ризик: вони завищують очікування. Якщо угода зірветься, суспільство отримає хвилю розчарування. Тому президент заздалегідь пояснює: останні 10% можуть бути найважчими, і саме вони визначать долю країни.
Російська вимога щодо Донбасу є особливо токсичною, бо фактично вимагає відступу з територій, які Україна контролює і де живуть її громадяни. Для Києва це виглядає як вимога «поступитися наперед» без гарантій, що Росія зупиниться. Зеленський називає це пасткою.
У цій рамці «сильний мир» — це комбінація: фіксація лінія фронту, реальні гарантії безпеки, підтримка союзників і механізми відповідальності за порушення. Без цих елементів угода стає папером. Зеленський фактично просить партнерів не вимагати швидкості ціною якості.
Ще один наслідок заяви — внутрішньополітичний. Президент публічно бере на себе зобов’язання не підписувати слабкий документ, отже потім не зможе легко «продати» компроміс, якщо він виглядатиме як поступка. Це підвищує планку і звужує простір для маневру в переговорах.
Для Дональда Трампа та переговори США це теж сигнал: Київ не погодиться на схему, яка виглядає як примус. Якщо Вашингтон хоче швидкої угоди, йому доведеться або гарантувати безпеку, або зменшити очікування щодо поступок України. Інакше угода не буде підписана.
У 2026 році ключовий ризик не в тому, що мир недосяжний, а в тому, що може бути нав’язаний слабкий формат. Зеленський називає це продовженням війни іншими методами. Саме тому він формує чітку позицію заздалегідь, щоб не залишати простору для «вимушеного підпису».
