У Женеві 17–18 лютого Україна та Росія знову сіли за стіл переговорів разом із представниками США. Це вже третя серія зустрічей за кілька тижнів, і навіть учасники публічно знижують очікування від прориву.
Раунд стартує напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення, коли п’ятий рік війни стає психологічною межею для суспільств і політиків. На цьому тлі посередництво США намагається поєднати дипломатію з реальністю фронту.
Паралельно з перемовинами тривають удари по енергосистемі та містах. Associated Press повідомляє про майже 400 далекобійних дронів і десятки ракет за одну ніч, а також про проблеми з теплом і водою в Одесі.
За попереднім аналізом Дейком, зв’язка «мирні переговори + масовані атаки» працює як подвійний важіль: у залі — дипломатична вітрина, у небі — примус. У Женеві сторони перевіряють межу витримки опонента та власних союзників.
Попередні раунди в Абу-Дабі називали «продуктивними», але практичний вихід здебільшого обмежувався гуманітарними кроками й технічними узгодженнями. Саме тому обмін полоненими, хоч і критично важливий для сімей, не наблизив стійке припинення вогню.
Технічна логіка пояснює, чому звучали слова про «конструктивність». Сторони торкалися механіки режиму тиші, каналів взаємодії та того, як виглядатиме моніторинг перемир’я після можливих домовленостей. Але без політичних рішень це лишається схемою.
Тепер переговорний фокус зміщується на територіальні питання й безпекові гарантії — два вузли, що роками не розв’язуються. Для Києва будь-яка дискусія про компроміс можлива лише з гарантіями стримування. Для Москви логіка протилежна: спершу поступки, потім обіцянки.
Російська позиція, за повідомленнями західних медіа, зводиться до вимоги, аби Україна поступилася контролем над частиною Донбасу, включно з ділянками, які нині утримують ЗСУ. У цій рамці Донецька область стає маркером не географії, а принципу.
Президент Володимир Зеленський напередодні раунду попереджав: дозволити агресору «взяти хоч щось» означає подарувати паузу для відновлення сил і повторного удару. Це сигнал і Москві, і партнерам: територіальні поступки без «страховки» небезпечні.
Друга «стіна» — формат гарантій. Росія заперечує західну військову присутність, тоді як у Європі та США обговорюють моделі участі, правила реагування та роль американського «бекстопу». Без чітких зобов’язань це ризикує лишитися політичним жестом.
Додатковий тиск створює внутрішня американська політика. AP наводить заяви Дональда Трампа, який називав консультації «великими» й закликав Україну швидше «йти до столу», що в Києві читають як тиск Вашингтона на швидкий результат.
Склад учасників підкреслює політичну вагу зустрічі: українську делегацію очолює Рустем Умєров, російську — радник Путіна Володимир Мединський, а у ролі американських модераторів виступають Стів Віткофф і Джаред Кушнер.
Повернення Мединського багато хто трактує як сигнал жорсткішої позиції Кремля. The Guardian пише, що в російській групі присутні також силовики, а саме переговори мають перейти до «ширшого кола» тем, включно з територіями.
Європейці присутні поруч, але не задають тон процесу. Washington Post цитує застереження, що Росія може здобути за столом більше, ніж на полі бою, — і це перетворює переговори на тест для всієї архітектури безпеки континенту.
Один із компромісних ескізів, який миготів у попередніх обговореннях, — демілітаризована зона на Донбасі з відведенням сил і верифікацією. Та прихований ризик очевидний: без механізмів примусу демілітаризована зона може стати запрошенням до нового ривка.
Громадські настрої пояснюють, чому «прорив» не відчувається неминучим. Опитування, про яке повідомляв Kyiv Independent, показує: лише близько п’ятої частини українців очікують мирної угоди до середини 2026 року — скепсис став новою нормою.
На фронті водночас триває війна на виснаження, де ресурси й люди визначають темп. AP нагадує про протяжність лінії зіткнення та постійні обстріли, що підживлюють логіку «не довіряти режиму тиші», бо пауза може бути лише перегрупуванням.
Удари по енергетичній інфраструктурі додають переговорній темі людського виміру: тепло, вода й світло стають елементами стратегічної витривалості. Коли в містах виникають перебої, «ціна дня» зростає — і це прямо впливає на політичний горизонт.
Для Москви енергетичний тиск і мирні переговори — дві частини одного сценарію: створити відчуття невідворотності поступок. Для Києва відповідь — зберігати обороноздатність і вимагати юридично зобов’язальних гарантій, аби не повторити досвід «паперових» домовленостей.
Що можуть означати «реальні безпекові гарантії» на практиці? Аналітики все частіше говорять про багатошарову модель: місія спостереження, ППО, довгі контракти на озброєння та фінансування, а також політичний «якір» США. Але й вона працює лише за умови єдності.
Тому найімовірніший підсумок Женеви — не великий мирний договір, а технічний пакет: розширення гуманітарних каналів, нові обміни полоненими, рамка контролю режиму тиші. Це здатне знизити інтенсивність боїв, але не зніме ключових суперечок.
У київських укриттях новини про переговори слухають без романтики: для людей це не «шахівниця дипломатії», а шанс пережити ще одну ніч без вибухів і з батареєю, що не холоне. Поки сторони не узгодять межі поступок і ціну стримування, Женева лишатиметься тестом, а не фіналом.
