Дводенні мирні переговори у Женеві завершилися без угоди, але не без різночитань. Для Києва підсумок «недостатній», для США — «meaningful progress». Така розбіжність не випадкова: сторони міряють успіх різними шкалами.
Українська делегація та президент Володимир Зеленський підкреслили: військові питання обговорювалися предметно, але «чутливі політичні матерії» та компроміси не пропрацьовані. Це означає, що рамка угоди досі не має політичного ядра.
Вашингтон натомість акцентує на процесі: домовилися продовжувати роботу й наблизилися до технічних рішень. Та «прогрес» у форматі переговорів не дорівнює «прогресу» у змісті, коли базові вимоги лишаються несумісними.
За попереднім аналізом Дейком, нинішня фаза — це торг не про мир, а про порядок кроків: спершу припинення вогню й механізми, чи спершу територіальні умови. Хто виграє в цій послідовності, той формує політичну реальність після паузи.
Найпомітніше зрушення — тема моніторингу. Зеленський публічно говорив, що переговорники «ближче» до паперу з деталями контролю режиму тиші одразу після старту. Це технічний фундамент, без якого будь-яке перемир’я крихке.
Саме тут інтереси можуть перетнутися: Україна хоче прозорого контролю, США — швидкого вимірюваного результату, а Росія — умов, які дозволяють маневрувати й уникати відповідальності за порушення. Тому деталі верифікації стають політикою.
Рустем Умеров та інші члени української делегації позують для фото після зустрічі з делегаціями Росії та США на другий день раунду переговорів, на тлі нападу Росії на Україну, у Женеві, Швейцарія, 18 лютого 2026 року — Керівник Офісу Президента України Кирило Буданов через Telegram
Далі — території. Москва, за повідомленнями, наполягає, щоб Україна вийшла з частини Донецької області, яку РФ не змогла захопити. Для Києва це принципово неприйнятно, бо виглядає як поступка під тиском і винагорода за агресію.
Російська делегація описує діалог як «складний, але діловий», і це формула, що маскує головне: Росія не демонструє готовності відступати від максималістських вимог. «Діловитість» радше означає звичку адмініструвати конфлікт.
Українська сторона паралельно вказувала, що Москва «тягне» час і ламає темп, хоча процес «міг би бути на фінальній стадії». Це інформаційна боротьба за відповідальність: хто винен у відсутності прориву й кому адресувати тиск.
Додатковий вузол — Запорізька АЕС. За даними медіа, Київ просуває ідею спільного управління станцією Україною та США, тоді як Москва це відкидає. Для України це питання не престижу, а контролю ризиків і енергетичної безпеки.
Тут стикаються дві логіки. Київ намагається «вшити» США в гарантування безпеки об’єкта, а РФ прагне закріпити де-факто контроль над критичною інфраструктурою як важіль у майбутніх торгах. Через це станція стає символом, а не лише активом.
Тиск Білого дому на швидкість — окрема тема. Дональд Трамп публічно вимагав, щоб Україна «швидше» рухалася до угоди, апелюючи також до витрат американських платників податків. Це змінює тон медіації: з арбітра — до менеджера результату.
Для Києва така риторика ризикована, бо внутрішня легітимність будь-яких поступок обмежена. Зеленський уже наголошував, що вимога віддати неокуповані землі не пройде суспільного схвалення. Отже, «швидко» може означати «політично неможливо».
Звідси — акцент на гарантії безпеки. Україна послідовно сигналізує: без чітких гарантій будь-яка пауза перетвориться на перепочинок для перегрупування. Європейські партнери також наполягають на ролі в процесі, аби угода не стала двостороннім диктатом.
Зеленський окремо підкреслював присутність Європи у Женеві як важливий елемент. Це не церемонія, а страховка: якщо США форсують строк, ЄС прагне не допустити рішення, що підриває європейську безпеку на роки вперед.
У Кремлі після завершення раунду анонсували доповідь Путіну й погодилися з оцінкою «складно». Відсутність дат наступної зустрічі — теж індикатор: темп визначатиметься політичною вигодою, а не гуманітарною потребою.
З погляду переговорної техніки сторони рухаються двома треками. Перший — технічний: режим тиші, контроль, інциденти, канали зв’язку. Другий — політичний: території, статус, майбутня архітектура безпеки. Прогрес у першому не знімає мін у другому.
Люди, загорнуті в українські прапори, стоять біля готелю InterContinental у день мирних переговорів між Росією та Україною за посередництва США в Женеві, Швейцарія, 17 лютого 2026 року — П'єр Альбуї
Саме тому Київ може бути «незадоволений», навіть якщо з’явилися чернетки по моніторингу. Для України це лише двері у кімнату, де стоять набагато жорсткіші питання — Донбас, кордони, відповідальність за руйнування, повернення людей.
Водночас США можуть називати ситуацію «meaningful progress», бо їм потрібен вимірюваний здобуток: документ, процедура, дата наступної зустрічі. Політика у Вашингтоні прив’язує «успіх» до календаря, тоді як війна прив’язує його до реальності фронту.
Є і стратегічний ризик: якщо територіальний тиск стане домінантним, Росія отримає стимул вимагати більше після першої поступки. Це те, про що попереджають частина європейських оцінок, називаючи такі раунди «переговорним театром».
На практиці найближчий реалістичний результат — узгоджений механізм контролю тиші, який дозволить хоча б знизити інтенсивність ударів по енергетиці та цивільній інфраструктурі. Але без політичної рамки це буде не «мир», а тест на дисципліну сторін.
Фраза «зустрінемося знову скоро» може означати два протилежні сценарії: або сторони справді дозріли до пакета по припиненню вогню, або вони готують затяжний цикл, де кожен раунд потрібен для торгу про санкції та порядок денний.
Поки що Женеву варто читати так: техніка рухається, політика — ні. І саме тому головна інтрига не в тому, чи буде ще один раунд, а в тому, чи з’явиться формула, де «контроль тиші» не підміняє відповідь на питання територій і довгострокової безпеки.
