Донецька область уже майже три роки є одним із найболючіших символів війни в Україні. Тут лінія фронту проходить не лише по картах військових штабів, а й через подвір’я, під’їзди, школи та лікарні. Попри постійну небезпеку, у зоні активних бойових дій на Донеччині залишаються 34 482 цивільні особи. Це люди, які щодня прокидаються під звуки вибухів і лягають спати з надією, що ранок настане.
Ця цифра прозвучала під час онлайн-брифінгу представника Донецької обласної державної адміністрації Сергія Гончарова. Вона суха й офіційна, але за нею приховані тисячі історій — про втрату дому, про неможливість виїхати, про страх і водночас вперте бажання залишатися на рідній землі. Цивільне населення Донеччини живе в умовах, які складно уявити тим, хто далеко від фронту.
Зона активних бойових дій охоплює 21 громаду, і цей перелік розширюється. Нещодавно до нього приєдналася Дружківська територіальна громада. Це означає, що небезпека поступово наближається до нових населених пунктів, а кількість людей, які опиняються перед складним вибором — залишатися чи виїжджати, — зростає.
Важливо розуміти: більшість тих, хто досі залишається, — це не байдужі до власної безпеки люди. Серед них багато літніх, осіб з інвалідністю, родин, які не мають ресурсів для переїзду або доглядають за тяжкохворими. Для них евакуація — це не просто зміна адреси, а руйнування всього звичного життя.
Саме тому розмова про цивільних у зоні бойових дій — це не лише питання статистики. Це питання людяності, відповідальності та того, наскільки держава й суспільство здатні почути тих, хто залишився на межі.
Життя цивільних у громадах під постійною загрозою
У громадах Донеччини, що входять до зони активних бойових дій, життя давно втратило звичні риси. Тут немає стабільності, планів на майбутнє чи відчуття безпеки. Кожен день може стати вирішальним, а кожен вихід на вулицю — небезпечним.
Цивільне населення змушене пристосовуватися до умов, у яких зруйнована інфраструктура стала буденністю. Перебої з електроенергією, водою, теплом і зв’язком — не виняток, а правило. Люди вчаться виживати, накопичувати воду, готувати їжу на вогнищах і шукати укриття при перших звуках обстрілів.
Психологічний тиск не менш руйнівний, ніж фізична небезпека. Постійний страх, тривога за дітей і близьких, відчуття ізольованості виснажують навіть найсильніших. Для багатьох мешканців Донеччини війна стала нескінченним днем бабака, де немає паузи для відновлення.
Особливо складно родинам з дітьми. Хоча більшість неповнолітніх уже евакуйовані, у зоні бойових дій залишаються сім’ї, які з різних причин не змогли виїхати вчасно. Діти ростуть у реальності, де звук вибуху знайоміший за шкільний дзвінок, а підвал стає другим домом.
Попри все, у цих громадах зберігається дивовижна людська стійкість. Люди допомагають одне одному, діляться останнім, підтримують сусідів. Саме ця солідарність часто стає єдиним ресурсом, який дозволяє вижити в зоні активних бойових дій.
Евакуація як шлях порятунку і складний вибір
Обов’язкова евакуація цивільного населення з Донеччини триває з 2 серпня 2022 року. За цей час з підконтрольних українській владі населених пунктів області виїхали понад 1 мільйон 320 тисяч людей. Серед них — понад 202 тисячі дітей та близько 47 тисяч осіб з інвалідністю.
Ці цифри свідчать про масштаб зусиль, які докладаються для збереження життя. Евакуація — це не одномоментна акція, а складний і тривалий процес, що потребує координації, ресурсів і довіри з боку населення. Не всі готові одразу залишити свої домівки, навіть розуміючи рівень небезпеки.
Для багатьох людей рішення про виїзд стає внутрішньою драмою. Дім — це не лише стіни, а спогади, могили рідних, роки праці. Страх невідомості часто виявляється сильнішим за страх обстрілів. Саме тому частина цивільних продовжує залишатися в небезпечних районах.
Окремий виклик — евакуація маломобільних людей. Літні, тяжкохворі, люди з інвалідністю потребують спеціального транспорту, супроводу, подальшого догляду. Кожна така історія — це приклад надзвичайних зусиль волонтерів, медиків і соціальних служб.
Попри труднощі, евакуація залишається єдиним реальним шляхом збереження життя для тисяч мешканців Донеччини. Чим ближче бойові дії, тим менше часу залишається на вагання, і тим важливішою стає своєчасна підтримка з боку держави.
Відповідальність держави і погляд у майбутнє
Станом на сьогодні на підконтрольній українській владі території Донецької області залишаються 193 698 цивільних осіб. Частина з них проживає відносно далеко від лінії фронту, але для десятків тисяч небезпека є щоденною реальністю. Це накладає особливу відповідальність на органи влади.
Департамент з питань цивільного захисту, мобілізаційної та оборонної роботи Донецької ОДА координує роботу з евакуації та інформування населення. Проте навіть найкращі рішення стикаються з людським фактором — страхом, недовірою, втомою від війни.
Майбутнє Донеччини багато в чому залежить від того, наскільки ефективно вдасться зберегти людський потенціал регіону. Кожна врятована людина — це шанс на відновлення, на повернення життя після завершення бойових дій. Саме тому питання цивільного населення має бути в центрі уваги.
Важливо також говорити про підтримку тих, хто вже виїхав. Евакуація не завершується посадкою в автобус. Людям потрібне житло, робота, доступ до медицини та освіти. Без цього травма війни лише поглиблюється.
Донеччина сьогодні — це регіон болю і водночас регіон надії. Поки в зоні активних бойових дій залишаються мирні люди, держава й суспільство не мають права відвертатися. Бо за кожною цифрою стоїть людське життя, яке ще можна вберегти.
