Російська нафтова система давно вважалася однією з найживучіших частин економіки РФ. Саме експорт нафти, нафтопродукти, морські порти, трубопроводи й танкерний флот дозволяли Москві одночасно вести війну, утримувати бюджет і пом’якшувати ефект санкцій. Тепер ця конструкція дає збій одразу в кількох ключових точках.
За підрахунками Дейком, ідеться приблизно про 2 мільйони барелів на добу експортної спроможності, що вибули з ринку станом на 25 березня. Удар припав на три головні західні експортні вузли Росії: Новоросійськ на Чорному морі, а також Приморськ і Усть-Лугу на Балтиці. До цього додався збій на нафтопроводі «Дружба».
За підрахунками редакції Дейком, найважливіше в цій історії навіть не сама цифра 40%, а характер ураження. Україна тисне не лише на видобуток чи окремі НПЗ, а на експортну інфраструктуру Росії: порти, перевалку, насосні станції, трубопроводи й маршрути морського вивезення. Це б’є по доходах швидше, ніж локальні пошкодження на суходолі.
Саме тому цей епізод можна назвати не просто черговою хвилею далекобійних ударів, а спробою системно послабити нафтові доходи РФ. Київ відкрито пояснює таку тактику прагненням скоротити нафтогазові надходження, які фінансують російський бюджет і, відповідно, воєнну машину. Росія ж називає такі атаки «терористичними» та посилює охорону критичної інфраструктури.
Особливо показовим є збіг у часі. Збої в російському експорті сталися саме тоді, коли на тлі війни навколо Ірану світові ціни на нафту знову піднялися до або вище позначки 100 доларів за барель. За нормальних умов це було б вигідно Москві: дорожча нафта означає більше валютної виручки. Але тепер Кремль не може повною мірою скористатися цим ціновим вікном.
Для російського бюджету це критично. Міністр фінансів РФ Антон Сілуанов ще восени заявляв, що частка нафтогазових доходів у федеральному бюджеті 2026 року має становити близько 22%. Тобто кожен серйозний збій у нафтовому експорті автоматично б’є не лише по корпораціях, а й по державних фінансах, з яких оплачуються оборона, субсидії й воєнні витрати.
Слабке місце Росії зараз — географія потоків. Коли західні маршрути під ударом, Москва змушена сильніше спиратися на східний напрямок: трубопроводи до Китаю, експорт ESPO через Козьміно та відвантаження з Сахаліну. Але ці шляхи не безмежні. За даними, наведеними Reuters, три основні східні канали дають близько 1,9 мільйона барелів на добу, ще приблизно 250 тисяч іде із сахалінських проєктів.
Навіть якщо додати постачання на білоруські НПЗ на рівні близько 300 тисяч барелів на добу, це не означає повноцінної компенсації втрат на Балтиці й Чорному морі. Східна логістика гірше пристосована до швидкого перерозподілу великих обсягів, а танкерна й портова інфраструктура там уже працює з високим навантаженням.
Окремий фактор — танкери. За даними Reuters, через часті затримання пов’язаних із Росією суден у Європі виникли додаткові перебої з арктичним експортом із Мурманська приблизно на 300 тисяч барелів на добу. Це важливо, бо війна дедалі більше переходить у фазу боротьби не лише за родовища чи переробку, а й за саму можливість фізично доставити нафту покупцеві.
На цьому тлі нафтопровід «Дружба» перетворюється з економічного маршруту на політичний нерв. Пошкодження або зупинка такого каналу миттєво втягує в кризу не лише Росію й Україну, а й сусідні країни ЄС, зокрема Угорщину та Словаччину, які традиційно різко реагують на будь-які перебої поставок. Отже, кожен удар по трубопровідній системі має і воєнний, і дипломатичний ефект.
У ширшому сенсі ми бачимо зміну самої логіки тиску на РФ. Якщо раніше ключовим інструментом Заходу були санкції, обмеження цін та страхування перевезень, то тепер дедалі більше значення мають прямі удари по експортній інфраструктурі. Санкції сповільнювали російську нафтову економіку. Дрони ж роблять її фізично вразливою в режимі реального часу.
Для України це також спроба вирівняти стратегічний баланс. Росія роками використовувала енергетику як джерело стійкості: поки фронт виснажував ресурси, нафта продовжувала приносити бюджету валюту. Якщо ж експортні порти, нафтотермінали, трубопроводи й танкерні маршрути стають нестабільними, тоді й воєнна машина РФ починає втрачати головну фінансову опору.
Такий удар не означає автоматичного колапсу російської економіки. Москва ще має східні маршрути, внутрішню адаптацію, тіньовий флот і досвід обходу обмежень. Але масштаб нинішнього збою вже показує головне: російська нафтова інфраструктура не є недосяжною, а бюджет РФ — не настільки захищеним, як це довго подавалося.
У підсумку історія з 40% зупинених експортних потужностей — це не просто новина про нафту. Це сигнал, що війна дедалі сильніше входить у фазу прямого виснаження російської економічної бази. І якщо удари по портах, трубопроводах, НПЗ та танкерах стануть системними, то тиск на Кремль почне визначатися не лише фронтом і санкціями, а й здатністю Росії вивозити свою нафту на зовнішні ринки.
