Питання не лише у сумі, а у тому, як вона розподіляється і що саме держава купує за ці гроші.
22 квітня державне підприємство уклало чотири угоди з телевізійними виробниками контенту на загальну суму 637,96 млн грн. Структура фінансування залишилась знайомою: три контракти майже однакові за обсягом — близько 179–180 млн грн кожен, тоді як один — істотно менший, на рівні 100 млн грн. Така конфігурація фактично фіксує існуючу ієрархію гравців у телемарафоні.
Ключова деталь — вартість години ефіру не змінилася. Це означає, що держава свідомо консервує модель 2024–2025 років, не переглядаючи ні підходи до оцінки контенту, ні саму економіку телевізійного виробництва в умовах війни. За попереднім аналізом «Дейком», така стабільність виглядає не як ознака ринку, а як політичне рішення: утримати передбачуваність там, де інформаційні ризики значно вищі за фінансові.
Фактичними виробниками контенту залишаються ті самі медіагрупи, що сформували ядро марафону ще у 2022–2023 роках. Йдеться про інформаційні продакшени, пов’язані з великими бізнес-групами, які мають власну історію впливу на український медіаринок. Їхня присутність у телемарафоні — це не лише питання професійної спроможності, а й результат політичних і регуляторних трансформацій, які відбулися після повномасштабного вторгнення.
Особливе місце займає канал «Ми – Україна», який з’явився вже під час війни як новий гравець, але швидко інтегрувався у державну інформаційну систему. Його поява стала прямим наслідком розпаду попередньої медіаінфраструктури, коли частина великих мовників втратила ліцензії або змінила формат роботи. У результаті виникла нова конфігурація ринку, де старі журналістські команди працюють під новими брендами, але зберігають свою виробничу логіку.
Якщо дивитися ширше, загальні витрати держави на телемарафони вже наближаються до 3 млрд грн. Це включає не лише «Єдині новини», а й міжнародний проєкт Freeдом. Такий масштаб фінансування перетворює телемарафон із тимчасового антикризового рішення на довгострокову інституцію з власною економікою, політикою і впливом.
Водночас система розподілу коштів залишається закритою для реальної конкуренції. Формально контракти укладаються на підставі попередніх творчих конкурсів, але фактично ринок зафіксований: нові гравці не з’являються, а старі отримують гарантований доступ до державного фінансування. Це створює парадокс — у час війни держава підтримує стабільність інформаційного мовлення, але водночас обмежує оновлення самого середовища.
Повернення парламентського телеканалу «Рада» у телемарафон може стати першою ознакою змін, але поки що це лише намір, а не факт. Конкурс триває, і його результати покажуть, чи готова система до хоча б часткового переформатування.
Головне питання залишається відкритим: чи є телемарафон інструментом оперативної комунікації, чи вже сформованою медіаекосистемою з власними інтересами. Від відповіді залежить, як саме держава оцінюватиме вартість ефіру надалі — як витрату на безпеку або як інвестицію в медійний вплив.
Поки що цифри свідчать про інше: телемарафон став не тимчасовим рішенням воєнного часу, а стабільною моделлю, яку держава не поспішає змінювати. І саме ця сталість, а не обсяг фінансування, визначає його реальну роль у сучасній українській інформаційній політиці.
