Нічні переговори Володимира Путіна з трьома представниками США відкрили дорогу до тристоронніх мирних переговорів у форматі Росія—США—Україна. Росія підтвердила, що “безпекові” консультації пройдуть в Абу-Дабі у п’ятницю.
Кремль одразу обмежив очікування: помічник Путіна Юрій Ушаков назвав розмову “конструктивною”, але підкреслив — прориву нема, якщо не закрити територіальне питання “за формулою Анкориджа”. Це відсилає до попередніх домовленостей після саміту Трамп—Путін в Алясці.
Сигнал Москви двошаровий: дипломатія триває, але війна не зупиниться, доки не буде “правильної” карти. Паралельно Росія заявляє про “стратегічну ініціативу” на фронті й не приховує, що тиск боєм лишається аргументом.
За попереднім аналізом Дейком, така рамка — класична пастка для переговорів: Кремль продає “процес” як поступ, але закладає умову, яку Київ політично не може прийняти без підриву легітимності та оборонної логіки.
Деталі делегацій важливі не менше за заяви. Російську групу в Абу-Дабі, за словами Ушакова, очолить адмірал Ігор Костюков (ГРУ), а економічний трек вестиме Кирило Дмитрієв, який окремо зустрінеться зі спецпосланцем США Стівом Віткоффом.
Американський склад теж нетиповий: окрім Віткоффа й Джареда Кушнера, у пакеті фігурує новий радник “Ради миру” Джош Грюнбаум. Це підкреслює, що посередництво США розшаровується на безпеку, економіку й політичну “парасольку”.
Ключовий вузол, який Кремль називає прямо, — Донбас і, зокрема, Донецька область. Росія, за повідомленнями, наполягає на поступках у регіоні, який вона оголосила “своїм”, хоча повністю його не контролює.
Саме тут “формула Анкориджа” стає політичним кодом: Москва хоче юридично зафіксувати території як плату за припинення вогню. Для України це виглядає як винагорода за агресію й ризик повторення війни після паузи.
Позиція Києва, озвучена Володимиром Зеленським після зустрічі з Трампом у Давосі, показує іншу розкладку: гарантії безпеки нібито “фіналізовані”, але території залишаються нерозв’язаними. Тобто “щит” — так, “обмін землею” — ні.
Це зсуває центр переговорів із “чи буде мир” на “якою ціною”. Безпекові гарантії можуть стримувати новий напад, але вони не замінять питання справедливості й права — і саме на цьому Кремль грає, нав’язуючи дилему.
У паралельному вимірі йде зима й удари по енергетиці. Україна переживає найважчий сезон через ракетні та дронові атаки по інфраструктурі, і Київ трактує це як доказ відсутності реальної готовності Путіна до миру.
Москві, навпаки, вигідно показати, що вона веде переговори “з позиції сили”. Коли Ушаков говорить про “цілі спецоперації”, він фактично повідомляє: дипломатія для Кремля — не заміна війни, а інструмент закріплення її результатів.
Економічний трек додає ще одну “морквину”: обговорення відбудови й активів. У медіа звучить тема використання заморожених активів РФ або інших фінансових механізмів для післявоєнного відновлення — і це може стати предметом торгу.
Однак тут ризик дзеркальний: якщо економічні домовленості випередять політичні, вони можуть легалізувати “нову нормальність” окупації. Інвестори люблять ясність, але в цій війні “ясність” без права може бути токсичною.
У Вашингтона своя логіка: Трамп публічно тисне на обидві сторони, називаючи відмову від угоди “дурістю”, а команда намагається звести конфлікт до одного “вирішального” питання. Проблема в тому, що для України території — це не один пункт, а основа державності.
НАТО в цій конфігурації формально осторонь, але присутнє як тінь: Росія знову вимагає, аби Україна відмовилась від курсу на Альянс і щоб не було іноземних військ на українській землі після угоди. Це перетворює мир на перерозподіл сфер впливу.
Тож Абу-Дабі — не фінал, а перевірка на реалістичність. Якщо сторони навіть не узгодять рамку “про що говоримо”, формат може згорнутися до обміну заявами, а не до переговорного тексту. І тоді фронт знову стане головним арбітром.
Найважливіше для України — не допустити підміни: щоб припинення вогню не стало паузою для перегрупування, а гарантії безпеки не перетворилися на папір без механізмів. У найближчі дні стане видно, чи здатна дипломатія відтиснути “формулу територій” від ультиматуму до предмета торгу, не руйнуючи базові принципи.
