У п’ятницю в Абу-Дабі стартують дводенні переговори, де головною темою стане територія. Українська й російська делегації визнають: без відповіді на питання Донбасу мирна угода лишається гаслом, а не дорожньою картою.
Після зустрічей у Давосі дипломатія ніби прискорилася, але зміст лишився тим самим. Вашингтон тисне на Київ, Москва тримається за вимогу «повного Донбасу», а Україна відмовляється віддавати те, що Росія не змогла взяти за роки війни.
Володимир Зеленський назвав територіальну суперечку пріоритетом: ключовим є Донбас і, зокрема, Донецька область, де Україна утримує частину територій. Саме цей блок мають обговорювати «сьогодні й завтра» у форматі за участі американських посередників.
Після третього абзацу зафіксуємо рамку, яку окреслювала редакція «Дейком»: у матеріалі про зустріч Зеленського і Трампа в Давосі газета підкреслювала, що «камінь спотикання» — території та гарантії безпеки, а решта треків лише обрамляє головне.
У Москви цей «камінь» має дуже конкретні координати. Кремль наполягає, щоб Київ поступився тією частиною Донецької області, яку Росія не контролює повністю, і називає це «важливою умовою» для припинення бойових дій.
За даними Reuters, ідеться про приблизно 20% Донецької області, що залишаються під українським контролем, — близько 5 тисяч квадратних кілометрів. Для України це не «обмін», а ризик відкритих дверей для нового наступу після будь-якого перемир’я.
Додаткову напругу створює й те, як у Росії інтерпретують можливу формулу домовленостей. Джерело, близьке до Кремля, згадує так звану формулу «Анкоридж», яку Москва пов’язує з контролем над усім Донбасом і «заморожуванням» лінії фронту в інших районах.
Для Києва така логіка звучить як «легалізація просування», а не компроміс. Якщо сторона, що напала, отримує винагороду територією, наступний цикл агресії стає питанням часу — навіть за наявності паперових запевнень та дипломатичних підписів.
Саме тому тема гарантій безпеки не від’єднується від карти. Зеленський говорить, що домовленість про гарантії безпеки зі США нібито «готова», але деталей публічно мало, а без деталей будь-який пакет легко перетворюється на політичну легенду.
Кремль, зі свого боку, демонструє іншу логіку: «спершу територія — потім усе інше». У такій рамці переговори в Абу-Дабі можуть стати не «першим кроком до миру», а спробою зафіксувати для України максимальну планку поступок ще до зниження інтенсивності війни.
Склад делегацій теж підказує, що йдеться про жорсткий, безпековий торг. Російську команду, за повідомленнями, очолює керівник воєнної розвідки Ігор Костюков, а українську — Рустем Умєров як секретар РНБО.
Формат називають першим тристороннім за участю українських і російських представників та американських медіаторів від початку повномасштабної війни. Це додає символізму, але не гарантує результату: символи не замінюють розбіжностей щодо Донбасу.
Окремий шар — внутрішня політика США. Тиск Вашингтона на швидке «закриття питання» може штовхати переговорний процес до формул, зручних для звітності, але небезпечних для довготривалої безпеки України, якщо лінії відповідальності розмиті.
У такій конфігурації Києву важливо не впасти в пастку «дата важливіша за зміст». Підписання без сильних гарантій безпеки і без механізмів реакції на порушення здатне відтворити ситуацію, коли Росія накопичує сили, а потім знову підвищує ставки.
Паралельно Росія зберігає воєнний тиск як аргумент за столом. Україна входить у найважчу зиму війни: ракетно-дронові удари б’ють по енергетичній інфраструктурі, і це на практиці підсилює відчуття, що Москва не демонструє готовності «пригальмувати».
Саме енергетичний вимір робить «паузу у вогні» технологічно складною. Навіть якщо сторони заговорять про локальні режими тиші, контроль виконання потребує прозорих механізмів, інакше зникне довіра, а разом із нею — сенс будь-яких проміжних угод.
Ще одна «міна» переговорів — заморожені російські активи. Зеленський відкидає ідею використання активів на відновлення окупованих Росією територій і наполягає, що кошти мають працювати на відбудову України та справедливі репарації Україні.
Для США й Європи активи — це також юридичний і політичний тест. Якщо їх застосовують без чіткої рамки, відкривається простір для судових атак і прецедентів; якщо не застосовують узагалі, зникає важіль, який міг би стати частиною угоди про відновлення та стримування.
З боку Москви «територіальний максимум» підкріплюється наративом про «історичність» Донеччини. Але міжнародне визнання анексій 2022 року відсутнє, і саме це робить будь-яке примушування України до поступок політично токсичним для партнерів Києва.
Найголовніше — карта Донбасу має не лише символічну, а й оборонну вагу. Reuters пояснював, що в регіоні є стратегічні міста й рельєф, важливі для оборони, а також економічні ресурси, що підвищують ціну питання для обох сторін.
Тому формула «заморозити лінію фронту» без відповіді на майбутні ризики звучить як тимчасове полегшення. Якщо переговори в Абу-Дабі завершаться лише фіксацією позицій, це вже буде результат — але радше діагностичний, ніж миротворчий.
Є й ще одна небезпека: «мир як процес» може стати прикриттям для виснаження України. Коли суспільство живе під ударами по енергетичній інфраструктурі, кожен затягнутий раунд переговорів грає на втому — і саме цю втому Москва може прагнути конвертувати в поступки.
Водночас і Київ не може дозволити собі переговорного максималізму, який ігнорує реальність фронту. Тут потрібна складна лінія: не віддати Донбас як «ціну тиші», але й не втратити підтримку партнерів, які вимірюють ризики власними виборчими циклами.
На виході маємо три коридори. Перший — «жорстке ні»: сторони повторюють позиції, і війна триває з тією ж інтенсивністю. Другий — «технічні домовленості» на кшталт енергетичних пауз, які не чіпають Донбас, але знижують гуманітарний тиск.
Третій — «велика угода» з територіальними формулами та гарантіями безпеки, але саме він найменш імовірний без компромісу, якого зараз не видно. Кремль озвучує умови жорстко, Україна відмовляється поступатися, а США шукають швидкий результат.
Тому ключовий індикатор цих переговорів — не «чи буде підпис», а «чи з’явиться рамка, яка стримує повторення війни». Без дієвих гарантій безпеки, без механізмів контролю і без зрозумілої долі Донбасу будь-яка мирна угода ризикує бути короткою паузою.
І нарешті — про час. Абу-Дабі може стати точкою, де вперше чітко окреслять межі можливого: що США готові гарантувати, що Україна готова обговорювати, і на що Росія справді піде, а не лише заявляє для торгу.
У найближчі дві доби світ побачить, чи здатні посередники США перетворити тиск на продуктивність, а не на поступки. Бо якщо переговори завершаться «замороженням» без справедливості, Донбас лишиться не вузлом миру, а швом майбутнього вибуху.
