Україна входить у нову зиму під тиском масованих російських ударів по газовидобутку й електростанціях. На цьому тлі домовленість про постачання американського LNG через Грецію стала одним із ключових рішень для енергетичної безпеки України. Угода DEPA–Naftogaz, підписана в Афінах у присутності Володимира Зеленського та Кіріакоса Міцотакіса, переводить співпрацю в трикутнику США–Греція–Україна в практичну площину.
Суть домовленостей проста, але стратегічно важлива. Уже з січня до України має піти зріджений природний газ, імпортований зі США, який через термінал в Александруполісі надходитиме в газотранспортну систему ЄС і далі до Одеського напрямку. Фактично формується новий газопровід Александруполіс–Одеса, який доповнює наявні маршрути й знижує критичну залежність від транзиту через центральноєвропейські «вузькі місця».
До старту американських поставок саме Афіни взяли на себе роль «страхувальника»: Греція постачатиме Україні газ уже цієї зими, компенсуючи ушкодження видобутку й запасів від атак Росії по енергетиці. Це дає Києву часовий люфт, щоб відновлювати інфраструктуру й синхронно нарощувати імпорт за новим маршрутом. Таке рішення перетворює Грецію на повноцінний транзитний хаб для українських споживачів.
Угода логічно вписується в курс на відмову від російського газу, який для Європи став не лише економічним, а й безпековим ризиком. Для Вашингтона це – можливість конвертувати статус найбільшого у світі експортера LNG у геополітичний ресурс. Саме тому в Афінах говорили не лише про комерційний контракт, а й про енергетичне партнерство США і ЄС, де Україна фігурує як фронтовий, але рівноправний гравець.
Політичний контекст угоди не менш важливий, ніж технічний. Адміністрація Дональда Трампа відкрито використовує американський газ як інструмент тиску на Європу й Росію одночасно, пов’язуючи обсяги поставок із торговельною політикою та динамікою війни. Для Києва це шанс, але й ризик: енергетична дипломатія Зеленського має утримати баланс між короткостроковою вигодою й довгостроковою незалежністю від будь-якого одного постачальника.
Для Греції участь у схемі – це можливість закріпити роль регіонального гравця на енергетичній мапі Східного Середземномор’я. Інвестиції в LNG-термінал Александруполіса окупаються не тільки фінансово, а й політично: Афіни стають ключовим партнером у диверсифікації постачання газу до Центральної й Східної Європи, включно з Україною. Це підсилює вагу Греції всередині ЄС у дискусіях про санкції та політику щодо РФ.
Для України головний вимір угоди – зима. Після серії ударів по газових родовищах, компресорних станціях і тепловій генерації внутрішній ресурс уже не гарантує стабільного проходження опалювального сезону. Саме тому Київ вимушено посилює імпорт і одночасно закликає населення до економії. Нові обсяги LNG мають частково закрити дефіцит і не допустити масштабних зривів теплопостачання в розпал зими 2025–2026.
Американський газ у цьому ланцюжку виконує роль «страхового полісу» на випадок подальшого руйнування видобувних потужностей. Водночас він стає ще одним цвяхом у труну епохи, коли Москва монополізувала поставки до Європи. Відтепер енергетичні санкції проти РФ підкріплюються не лише політичними деклараціями, а й реальним перерозподілом потоків, у якому Україна з об’єкта тиску поступово перетворюється на частину нового енергетичного ланцюга Заходу.
З економічного погляду, LNG об’єктивно дорожчий за трубопровідний газ. Однак після російських атак питання ціни відходить на фон порівняно з питанням фізичної доступності ресурсу. Для України ключовою стає надійність – готовність партнерів забезпечити обсяги навіть у випадку ескалації. Саме це і є суттю енергетичної безпеки України в умовах повномасштабної війни.
Грецько-американсько-українська угода має ще один важливий наслідок – посилення зв’язку між безпекою енергетичною та військовою. Зеленський, перебуваючи в Афінах, паралельно говорить про ППО, авіацію, післявоєнні інвестиції. Газовий контракт стає частиною ширшого пакету, де післявоєнна відбудова України передбачає модернізацію енергетики за європейськими стандартами й відмову від застарілих, радянських схем.
Для США просування LNG до Європи – це не лише бізнес, а й спосіб витіснити Росію з ринків і закріпити власну присутність. Слова американських посадовців про те, що США здатні замістити весь російський газ у Європі, – сигнал і союзникам, і конкурентам. Україна, погоджуючись стати кінцевою ланкою цієї логістики, входить у поле дії американської енергетичної стратегії, маючи, втім, шанс отримати гарантії довгострокових поставок.
Цей формат співпраці напряму пов’язаний з європейською перспективою Києва. Посилення інтеграції до ЄС передбачає не тільки реформи й боротьбу з корупцією, а й підключення до спільної енергетичної політики. Угода з DEPA й американськими постачальниками демонструє готовність України грати за правилами єдиного ринку, поступово переходячи від ролі «особливого випадку» до повноцінного члена енергетичної спільноти.
Водночас новий маршрут через Грецію не скасовує потреби в інших напрямах. Україна вже працює з партнерами в Польщі та країнах Балтії, розглядається співпраця з Азербайджаном для подальшого розширення доступу до ресурсів. Така диверсифікація постачання газу – єдина відповідь на ситуацію, коли військовий ризик здатен будь-якої миті поставити під загрозу окремий коридор.
У цьому контексті роль Одеського регіону зростає. Саме через Одесу йде ланка, яка з’єднуватиме європейську інфраструктуру з українськими споживачами. Паралельно область потерпає від ракетних ударів по портам і енергетичних об’єктах. Тому політична вага газопроводу Александруполіс–Одеса значно перевищує його фізичну протяжність: це символ того, що навіть під обстрілами Україна вбудовується в європейські мережі, а не відрізається від них.
Не варто недооцінювати й внутрішньополітичний вимір. Для українського суспільства, втомленого від блекаутів і тривог, новини про додаткові газові ресурси – сигнал, що держава готується до зими не лише за рахунок економії. Для партнерів – підтвердження, що підтримка України має комплексний характер: від зброї до енергетики. Цей підхід підсилює довіру до Києва як до прогнозованого отримувача допомоги.
Нарешті, угода в Афінах демонструє, що війна за Україну давно вийшла за межі фронтової лінії. Вона точиться в кабінетах, де вирішується, хто й куди транспортуватиме газ, які енергетичні санкції проти РФ будуть наступними, і як Європа будуватиме систему безпеки без російського ресурсу. У цьому багаторівневому протистоянні енергетична дипломатія Зеленського стає таким же важливим інструментом, як і сучасні системи ППО.
Таким чином, підписана в Афінах угода – це набагато більше, ніж технічний контракт між DEPA і Naftogaz. Це крок до нового енергетичного ландшафту, у якому американський LNG проходить через Грецію до України, замінюючи токсичний російський ресурс; у якому транзитний хаб Греція посилює позиції ЄС; а Україна закріплюється як невід’ємна частина європейської енергетичної архітектури, здатна пережити зиму й продовжувати боротьбу за свою свободу.
