У 2025 році війна дронів в Україні перестала бути просто протистоянням операторів і техніки. Вона стала системою, де частину рішень бере на себе алгоритм. Це змінює темп бою, ціну помилки та межі відповідальності.
Більшість бойових дронів досі потребують людини, яка веде апарат до цілі. Але з’явилися автономні дрони, що після захоплення цілі здатні наздогнати й уразити її без подальших команд. Це новий клас ризиків.
Показова сцена сталася біля Борисівки, поблизу російського кордону. Українська команда намагалася вразити позицію противника, але стандартні квадрокоптери зривалися через глушіння сигналу. РЕБ зупиняла атаку ще в повітрі.
Коли зв’язок стає слабким, класичний FPV-дрон перетворюється на дорогий уламок. Саме тому радіоелектронна боротьба стала головним щитом для цінних цілей. Глушіння сигналу — не деталь, а фундамент сучасної оборони на фронті.
Третя спроба атаки була іншою: дрон отримав режим, що дозволяє від’єднати людину від керування у фінальній фазі. Оператор «закрив» ціль, активував автономний модуль — і апарат пішов на удар самостійно, навіть втративши канал управління.
Це і є напівавтономні ударні дрони в практичному сенсі: людина визначає, куди бити, але машина виконує «останню милю» без радіокоманд. В умовах РЕБ це дає перевагу, яка раніше була недосяжною для дешевих систем.
Результат не завжди вимірюється підтвердженою ліквідацією. Іноді достатньо, щоб позиція стала непридатною, аби ворог змінив місце. У війні дронів важливий не лише «мінус», а й витіснення, зрив логістики, втрата темпу.
Такі епізоди довго лишалися «невидимими», але вони накопичуються по всій лінії фронту. Штучний інтелект на полі бою входить у буденність, не через футуризм, а через прагматичну потребу пробивати РЕБ і зменшувати втрати.
Україна перетворилася на полігон швидкого зворотного зв’язку. Тут зброя тестується в реальному бою, оновлюється за результатами місій і повертається на фронт із новою прошивкою. Цикл «ідея — код — удар» стискається до тижнів.
Ключовим стає не корпус і не мотор, а програмна частина: комп’ютерний зір, стабілізація, розпізнавання, алгоритми супроводу. Дрон дедалі більше схожий на платформу, куди «заливають» поведінку, як застосунок у смартфон.
Український військовий транспортний засіб рухається під сіткою, призначеною для захисту від атак дронів, поблизу прифронтового міста Покровськ — Фінбарр ОʼРайлі
Паралельно триває гонка протидій. Противник підсилює РЕБ, ставить сітки, решітки, «клітки» на броню, натягує перешкоди над дорогами. Відповідь — нові сенсори, нові режими наведення, нові способи довести заряд до цілі.
Одним із напрямів стала «остання миля» з автономним наведенням. Якщо зв’язок обривається, алгоритм бере на себе доведення до об’єкта. Це збільшує шанси удару по цілях за радіогоризонтом і там, де рельєф «вбиває» сигнал.
Такі рішення часто збираються на доступних мікрокомп’ютерах і не потребують космічної інфраструктури. Вони масштабуються дешевше, ніж класичні високоточні ракети. Саме тому автономні дрони стають не екзотикою, а економічною логікою війни.
Окремий пласт — модульний підхід: не обов’язково виробляти дрон «з нуля». Достатньо мати блок, який додає автономність до вже існуючої платформи. Так формується ринок «апгрейдів» для фронтової масової техніки.
У такій системі критичною стає механіка захоплення цілі. Оператор бачить об’єкт у відеопотоці, виділяє його й підтверджує атаку. Цю процедуру називають піксельний лок: алгоритм «пришиває» курс до конкретної плями зображення і тримає її.
Піксельний лок — це про відповідальність і про ефективність одночасно. З одного боку, людина дає згоду на ураження. З іншого — машина швидше коригує траєкторію, коли ціль рухається або коли зв’язок стає «брудним» через РЕБ.
Здатність переслідувати рухому ціль змінює саму тактику. Раніше оператор «вів» дрон руками й міг програти швидкості, нервам, затримці сигналу. Тепер комп’ютерний зір компенсує ці слабкі місця, перетворюючи переслідування на алгоритмічну рутину.
Це не означає, що ШІ завжди кращий за досвідченого оператора. Системи залишаються крихкими: батарея коротка, камери обмежені, погода заважає, помилки розпізнавання трапляються. Але війна не чекає ідеальної зрілості технологій.
Важливо розуміти: «повністю автономний робот-убивця» у стилі кіно — не те, що реально працює на фронті. Натомість поширюються проміжні моделі, де автономність покриває частини ланцюга ураження: зліт, маршрут, стабілізацію, фінальне наведення.
Назар Бігун (у центрі), співзасновник і головний виконавчий директор українського оборонно-технологічного стартапу NORDA Dynamics, з колегами під час обідньої перерви на сусідній виставці озброєння — Фінбарр ОʼРайлі
Ці часткові автоматизації вже дають стратегічний ефект. Вони роблять удар доступнішим, зменшують залежність від зв’язку, скорочують час на атаку, дозволяють оператору працювати далі від лінії вогню. А значить — знижують втрати серед екіпажів.
Одна з найбільш небезпечних тенденцій — зміщення межі між «людина в контурі» та «людина поруч». Концепт людський контроль (human-in-the-loop) звучить красиво, але на практиці зв’язок може зникнути, і тоді право «скасувати» удар стає теорією.
Саме тут починається етика автономної зброї не як дискусія університетів, а як фронтова реальність. Якщо система здатна сама вибирати ціль у кадрі, постає питання: як гарантується захист цивільних і хто відповідає за помилку.
Чим більше автономності, тим важче зберігати прозору відповідальність. У класичному ударі є оператор, командир, наказ, журнал зв’язку. У напівавтономному ударі з’являється ще й модель, дані навчання, прошивки, оновлення, які могли змінити поведінку системи.
Прихильники обмежень проводять моральну лінію: машина не повинна самостійно обирати людей як цілі. Але технічно різниця між «вразити бак із пальним» і «переслідувати солдата» менша, ніж моральна. Це й робить ризик системним, а не поодиноким.
З іншого боку, для країни, що обороняється, часто працює логіка виживання. Якщо противник насичує фронт РЕБ і людськими хвилями, автоматизація стає способом вирівняти дисбаланс ресурсів. Гонка озброєнь підштовхує до швидкості, а не до етики.
У цьому середовищі важливими стають люди, які прийшли у війну з цивільної ІТ-економіки. Інженери, стартапери, програмісти, оператори даних — вони формують новий тип військової сили. Війна дронів в Україні — це війна коду так само, як війна вибухівки.
Їхня мотивація часто змішана: патріотизм, травма, прагнення помсти, бажання зменшити втрати своїх. Але поруч із цим є і сумнів. Розробники визнають внутрішній страх: технологія, створена для оборони, може бути скопійована і використана будь-ким.
Це фундаментальна властивість програмної зброї: вона тиражується швидше за метал. Якщо залізо треба виробляти, то поведінку можна копіювати, модифікувати, підсилювати. Ризик поширення автономних ударних моделей виходить за межі України, і це треба проговорювати чесно.
Співробітник NORDA Dynamics запускає ударний безпілотник Dart-2 для інженерів, щоб доопрацювати їхнє програмне забезпечення для автоматизованого польоту — Фінбарр ОʼРайлі
Окремий фронт — рої дронів. Проблема одиночних FPV у тому, що один оператор веде один апарат. У масованих атаках противника це створює «вузьке горло» часу: між пусками проходять хвилини, а ворог встигає просочитися або змінити позиції.
Керування роєм обіцяє інше: один оператор керує десятками апаратів, принаймні на етапі старту, навігації й очікування. Дрони автоматично піднімаються, виходять у зону, «висять» і чекають команди на атаку. Це змінює швидкість реакції оборони.
Рій — це не магія, а організація каналів і координат. Апаратам потрібні маяки, модеми, синхронізація часу, прив’язка до простору. У цьому допомагають системи, що постійно оновлюють позицію дрона кілька разів на секунду і зводять групу в єдину схему.
Навіть «малий рій» здатен завдати шкоди, непропорційної розміру. Він дозволяє бити серією з короткими інтервалами, підпалювати маскування, пробивати укриття, добивати техніку, що пережила перший удар. Це повертає на фронт поняття «залп», але в дешевій формі.
У перспективі рій може працювати й без близького оператора. Якщо біля фронту є «коробки» з готовими дронами, один командний вузол може підняти їх у повітря за хвилини. У критичний момент це дає обороні те, чого бракує найбільше: час.
Наступна велика проблема — навігація без GPS. Росія перекриває супутниковий сигнал над фронтом і частиною територій, через що далекобійні апарати втрачають точність. Для глибоких ударів потрібна стабільна орієнтація годинами, а не хвилинами, і класичні рішення ламаються.
Тут з’являється GPS-альтернатива у вигляді візуальної навігації. Ідея проста: камери бачать землю, алгоритм порівнює картинку з 3D-мапами рельєфу і визначає координати без випромінювання сигналів. Якщо система не «говорить» в ефір, її складніше заглушити або підмінити.
Солдати проходять навчання з українською оборонно-технологічною компанією «Сине Інжиніринг». Продукт «Сине» під назвою «Пасіка» дозволяє одному оператору керувати кількома дронами одночасно, вражаючи цілі швидкоплинними «ройовими атаками» — Фінбарр ОʼРайлі
Це інший тип автономності: не про удар, а про шлях. Але для війни він не менш важливий. Точна навігація дозволяє обходити протидія ППО, летіти складними маршрутами, змінювати висоти, ховатися в рельєфі, і все це — без опори на супутники.
Сучасна війна дронів складається з таких «цеглин»: автономна остання миля, візуальна навігація, стійкість до РЕБ, групове керування. Окремо кожна функція корисна, але справжній прорив виникає, коли вони сходяться в одному виробі.
Саме конвергенція робить систему страшною і ефективною. Дрон може мати резервні канали зв’язку, перестрибувати частоти, використовувати візуальну інерціальну одометрію, а в кінці — ще й автономний супровід цілі. Тоді противнику доводиться витрачати більше ресурсів, щоб збити його.
Важливий маркер: такі системи можуть керуватися через інтернет, а не тільки радіоканалом. Це віддаляє оператора від фронту, ускладнює контрудар по командному пункту і відкриває нову модель війни: «пілот» може бути за сотні кілометрів від місця ураження.
Для оборони це шанс зменшити втрати серед операторів, яких ворог активно полює. Для майбутнього світу — тривожний сигнал: дистанція між рішенням і смертю збільшується, а психологічний бар’єр стирається. Це прямий виклик нормам та інститутам.
У розвитку автономних дронів активну роль відіграють оборонні стартапи та венчурні інвестиції. Гроші венчурного ринку люблять масштаб і швидкий цикл поліпшень. Війна, як би цинічно це не звучало, дає умови для прискорення: реальні дані, реальні помилки, реальний результат.
VPS-блоки, розроблені Vermeer, зберігаються на складі. Система використовує камери для аналізу навколишнього середовища та зіставлення його з 3D-картами, визначаючи точне місцезнаходження, навіть коли супутникові сигнали глушать або недоступні — Фінбарр ОʼРайлі
Така економіка не зупиняється на «допомозі Україні». Вона створює технології подвійного використання і майбутні експортні продукти. Сьогодні це оборона, завтра — контракти, післязавтра — глобальна конкуренція. Майбутнє військових технологій визначають ті, хто першим отримав досвід.
Це підсилює проблему міжнародних правил. Поки немає загального договору, кожен гравець рухається за логікою «або ми, або нас». У такому режимі «етичні паузи» майже неможливі, а заборони працюють лише там, де їх можна перевірити й примусити.
Окремі голоси попереджають: автономність у виборі цілей — моральна межа, яку не варто перетинати. Аргумент простий: машина не має моралі, вона лише застосовує правила до патернів. Вона не відрізняє людину як суб’єкта, а бачить лише об’єкт у сенсорі.
Утім, війна завжди зсуває рамки допустимого. Вона змінює мову, виправдання, норми поведінки. Там, де в мирний час обговорюють ризики, у війні рахують хвилини й втрати. Тому ключова дилема не зникне: оборона сьогодні може відкрити загрозу завтра.
Є ще один практичний аспект: автономні системи не бездоганні. Вони можуть помилятися в поганому світлі, у дощі, у тумані, на складних текстурах. Вони можуть «прилипнути» до хибної цілі. Вони залежать від даних навчання, які можуть мати перекоси.
Це означає, що питання безпеки не зводиться до моралі. Воно також інженерне: тестування, обмеження, журнали рішень, контроль версій, «kill switch», аудит. Якщо автономність розвивається, суспільства мають вимагати технічної відповідальності так само, як юридичної.
Війна показала і ще одну річ: Захід часто недооцінює швидкість змін. Багато військових систем плануються десятиліттями, закупівлі йдуть роками, доктрини оновлюються повільно. Український фронт працює інакше: там новий модуль може змінити тактику за місяць.
Бійці бригади «Хартія» на зміні в підземному командному центрі на північному сході України — Фінбарр ОʼРайлі
Цей розрив може дорого коштувати тим, хто не адаптується. Історія знає приклади, коли поява нової зброї ламала старі уявлення про «героїчну атаку» та «правильні маневри». Зараз подібний перелом відбувається навколо дронів і автономності.
Технологія, що множить бойову силу одного солдата, одночасно множить і здатність до масового насильства. Це її природа. Рої, автономна навігація, комп’ютерний зір, дистанційне керування — все це знижує бар’єри для атаки і підвищує частоту ударів.
Ще один фронт — боротьба з Shahed. Україна майже щоночі стикається з ударами далекобійних дронів, і перехоплення стало критичним завданням. З’являється перехоплювач дронів, який використовує ШІ для наведення та високих швидкостей зближення.
Якщо заявлена ефективність близька до реальності, це змінює повітряну оборону міст. Але водночас це демонструє, що автономність рухається не лише в ударі, а й у захисті. Дві автономні системи можуть змагатися між собою над містом, і це новий рівень складності.
Для України така автоматизація — шанс зберегти людей і інфраструктуру. Для світу — сигнал, що «антидрон» теж стане масовим і дешевим. Там, де з’являється зброя, з’являється й проти-зброя, і цикл закручується, підживлюючи гонку озброєнь.
Важливо, що автономність не дорівнює «розум». Більшість рішень вузькі: тримати ціль у кадрі, пройти маршрут, стабілізувати політ, розпізнати форму. Це не мислення, а оптимізація. Але саме ці «простi» функції дають смертельний ефект, коли їх правильно з’єднати.
У 2025 році стало видно, що майбутнє військових технологій формуватиметься на стику армії та цивільного ІТ. Хто має дані, хто має інженерів, хто має швидкий цикл релізів — той отримує перевагу. Військові бюджети вже не гарантують першість.
Це створює новий тип залежності: держави починають спиратися на приватні команди, стартапи, фонди, «секретні» ініціативи. У короткій перспективі це рятує. У довгій — піднімає питання контролю: хто визначає правила, пріоритети й червоні лінії.
Солдат із позивним «Ліпа» (ліворуч) з української бригади «Хартія» оновлює програмне забезпечення на ударних безпілотниках «Бамблбі» — Фінбарр ОʼРайлі
Додатковий ризик — експорт знань. Інженери, що вчаться на реальних ударах, набувають компетенцій, які потім підуть у глобальний ринок. Це не завжди погано, але небезпечно, якщо технології автономної атаки потрапляють до режимів або груп, які не зважають на цивільних.
Тому в центрі має бути не романтика «вундерваффе», а тверезий аналіз. Автономні дрони не завершують війну автоматично. Вони роблять війну швидшою, дешевшою, більш насиченою ударами. А значить — потенційно тривалішою і жорстокішою.
Водночас вони можуть підняти ціну вторгнення. Якщо наступальні колони знищуються дешевими автономними ударами, масована броня втрачає сенс. Це теоретично може стримувати агресію. Але історія вчить: зброя рідко «скасовує» війну, частіше вона змінює її форму.
Найближчі роки дадуть відповідь, чи стане автономність вирішальним фактором на фронті. Уже зараз зрозуміло інше: ми увійшли в епоху, де автоматизація ланцюга ураження — головна ставка. Той, хто відстане, ризикує програти не битву, а спосіб ведення війни.
І якщо сьогодні Україна є місцем, де це прискорення відбувається найвидиміше, завтра подібні системи з’являться в інших конфліктах. Це питання не «чи», а «коли» і «в чиїх руках». Саме тому дискусія про людський контроль і правила має бути практичною, а не символічною.
Підсумок простий і неприємний: війна дронів в Україні стала лабораторією, яка випускає технології для майбутніх війн. Автономні дрони, рої дронів, візуальна навігація, перехоплення Shahed, РЕБ і протидія ППО — це вже не експеримент, а нова норма.
Якщо світ не виробить спільних рамок, автономність піде шляхом найменшого спротиву: туди, де дає перевагу і де її можна масово виробляти. Тоді етика автономної зброї стане запізнілим коментарем до реальності, яка вже відбулася.
Військова секція на цвинтарі № 18 у Харкові, одному з багатьох місць поховання українських солдатів, загиблих у війні з Росією — Фінбарр ОʼРайлі
